Коли свекруха дізналась, що ми збираємося купувати квартиру, вона відвела сина на розмову. Те, що сталося далі, вразило мене до глибини душі.
Ми з чоловіком довго відкладали на власне житло. Я працювала у стабільній міжнародній компанії, заробляла вдвічі більше за нього, але в нас було чесно — спільний бюджет, спільні цілі. Мрія про власну квартиру об’єднувала нас, і здавалося, ніщо не зможе стати на шляху. Поки про це не дізналася його родина.
У мого чоловіка четверо сестер. У цій родині чоловік — не просто брат, а опора, спонсор, розв’язувач усіх проблем. Він з юності допомагав кожній — то оплатити навчання, то купити телефон, то просто «позичити до зарплати», яка ніколи не поверталася. І я все це бачила, мовчала, терпіла. Розуміла — рідні, треба допомагати. Іноді сама надсилала гроші батькам. Але саме через цю «допомогу» наш шлях до квартири затягнувся майже на три роки.
Нарешті, коли потрібна сума була зібрана, ми почали шукати житло. В основному я — у нього було багато роботи, повертався додому пізно. Я навіть раділа, що можу все організувати, знайти найкращий варіант, бо дійсно хотіла якнайкраще для нас обох.
Одного разу його мати запросила нас на свято — молодша донька закінчувала школу. Ми приїхали, повечеряли, і під час вечері свекруха раптом почала:
— Скоро, сподіваюся, мій синочок переїде у свою квартиру… Втомилася я по гостях їздити, — сказала вона з посмішкою.
І тут мій чоловік з гордістю повідомив, що ми вже вибираємо житло, і що саме я займаюся пошуком.
Ви б бачили, як у мить змінилася її міміка. Від щирої посмішки не залишилося й сліду. Вона окинула мене важким поглядом і з льодяним тоном заявила:
— Це, звісно, добре… Але тобі варто було, сину, зі мною порадитися. Я життя прожила, я краще знаю. Невже він тобі довірив таку справу?
А старша сестра підтримала:
— Так-так. Ця твоя дружина — егоїстка. Тільки про себе й думає. Ані гривні нікому з нас не дала. Їй квартира важливіша за родину!
Я ледве не поперхнулася від такої зухвалості. Хотілося сказати все, що думаю: що якщо їм так треба гроші, нехай ідуть і заробляють. Але стрималася. Просто продовжувала їсти, мовчки, не вступаючи у суперечку. Була занадто шокована. Не очікувала такого удару за святковим столом.
А потім свекруха підвелася, схопила сина за руку й вивела на кухню. «Треба поговорити», — кинула на ходу. А за столом середня сестра чоловіка раптом заявила:
— Ми з братиком будемо жити в його новій квартирі. У нас буде своя кімната.
У мене навіть у скронях застукало. Я більше не стримувалася, просто встала й пішла у коридор. Речі збирати не довелося — ми поїхали на таксі.
Ввечері вдома я намагалася поговорити з чоловіком. Але він був якимось чужим. Сидів мовчки, а потім раптом сказав:
— Нам треба розлучитися.
— Що?
— Так буде краще. Я мушу подумати про родину… про свою родину.
Наступного дня він зібрав речі й пішов. За два тижні подзвонив і вимагав, щоб я перевела йому його «половину» наших заощаджень. Я переказала. Без істерик. Без принижень. Без сліз. Просто поставила крапку.
За пару місяців я купила квартиру. На своє ім’я. За свої гроші. Так, було важко, довелося рахувати кожну гривню, від чогось відмовитися, але я впоралась. Він, як мені потім розповіли, залишився жити у матері. Сестри, звісно ж, швидко розібрали його «частки»: одну позичили, другу попросили, третю випросили. Від мрії про власну квартиру в нього не лишилось і сліду.
Але це вже не моя історія. Моя історія — це урок. Урок про те, що якщо чоловік не вміє відділитися від своєї родини, він так і не стане твоїм. Що якщо він дозволяє іншим керувати вашими спільними рішеннями — це вже не сім’я. І що ніякі гроші, ніякі компроміси не врятують союз, де ти одна будуєш, а інші — руйнують.
