Ой, слухай, іноді біда приходить без стуку. Не ламає двері, не попереджає. Вона просто входить у твоє життя з яскравим макіяжем, хитренькою усмішкою й фразою: «А ти зовсім не така, як я собі уявляла». Так у наш дім увійшла Марічка — зведена сестра мого чоловіка, мамина улюбленка, через яку я ледь не кинула все й не пішла.
Того вечора все було звично. Я вперше за тиждень вчарно вивільнилася з роботи, забрала нашу доньку Софійку з садочка, і ми пішли до парку. Тепле повітря, дитячий сміх, приємна втома. Додому повернулися близько восьмої. Не встигла я перевдягнутися, як задзвонив телефон — Володька.
— Кохана, я їду зустрічати Марічку, — сказав він спокійно.
— Марічку? — здивувалася я. — Тієї самої, зведеної?
— Так, вона розлучилася. Приїхала назавжди.
Я знала про Марічку лише з розповідей. Десять років тому її батько одружився з мамою Володі — Надією Петрівною. З тих пір Марічка була майже святою в їхньому домі. Свекруха її боготворила. То зовнішністю взяла, то вміла вчасно заплакати. Володя нікособи не розповідав про неї. Я й не лізла. Але коли він повернувся додому опівночі з величезним чемоданом і втомленою усмішкою, я зрозуміла — наше життя вже не буде колишнім.
Наступного дня ми поїхали знайомитися. Марічка відчинила двері у піжамі, з розмазаною підводкою й натягнутою посмішкою.
— Привіт! Значить, ти Володина дружина? Хм… А я думала, ти… ну, нехай.
Свекруха, сяюча від радості, накрила стіл на півсвятого: соління, курка, пиріжки. Сиділа поруч із Марічкою й усе примовляла, як та втомилася, як їй важко було з чоловіком, і як вона «заслужила почати все з нуля». Потім ненав’язливо кинула:
— Кохана, може, допоможеш Марічці з роботою? У вас же є знайомі.
Так почався новий етап. Володя метушився, шукав їй вакансії, дзвонив знайомим. Я підбирала варіанти житла. Врешті сусіди зверху здавали «однушку» — умовили їх. Володя навіть з документами допоміг. Усе — заради «бідної дитини», якій «не пощастило».
А далі почався справжній жах. Вранці — Марічка. Ввечері — Марічка. Машини нема — вози її, як таксі. Дома не готувала — приходила до нас. Могла завалитися о дев’ятій вечора, стати посеред кухні й заявити:
— Я не поїла, а сьогодні ледве жива. Ви щось зварили?
Одного разу влаштувала вечірку, музику на всю, сусіди викликали поліцію. Господарі квартири були в люті, але Марічка якось викрутилася. А свекруха приїхала наступного дня із скандалом:
— Ви що, не могли за нею приглянути?! Вона ж тільки двадцять чотири, вона ж як дитина!
— Пробачте, — не витримала я, — але ми з Володею не наймалися їй у няньки. Ми допомогли. Далі — вона доросла людина.
— Тебе ніхто не питав! — гаркнула свекруха. — Я з сином розмовляю!
Я вийшла з кімнати, але через стіну чула крики. Що ми «погано підшукали» роботу, що «не доглянули» дівчину.
Через кілька днів Марічка пішла на лікарняний. Володю послали за продуктами. Мене теж втягнули: «Прибери, приготуй». Я відмовилася. Чоловік образився. А я згадала, як сама з температурою варила борщ і прибирала — і ніхто до мене не біг.
Потім почалися нові скарги від сусідів, і господарі вимагали, щоб Марічка з’їжджала. Роботу вона втратила — на неї теж скаржилися. Свекруха приїхала забирати «сонце» додому, ридаючи та проклинаючи всіх навколо. Я дивилася на це й мовчала. Бо знала — якщо скажу хоча б слово, вибухну.
Та через пару тижнів сталося диво: подруга Марічки запросила її до Львова. Свекруха переживала, метушилася. А я ледь не підстрибувала від радості. Вперше за місяці я зітхнула вільно.
Марічка поїхала. І з нею пішов той нестерпний хаос. Повернулася тиша. Спокій. І я знову змогла бути собою — дружиною, матір’ю, жінкою. А Марічка нехай тепер влаштовує пекло комусь іншому. Аби не нам.
