3:12 ночі. З третьої спроби встала з ліжка. У темряві настирливо дзижчав мій старенький «Nokia», що завжди під рукою на тумбочці. На екрані номер Іванка. Серце кинулося в п’яти. Що сталося?
Алло Іванчику, що трапилось?! прошепотіла, відразу починаючи хвилюватися. Ти чому телефонуєш так пізно?
Мамо, прости, що розбудив. Їхав додому з роботи голос у сина тремтів, тепер навіть не знаю, як бути
Іване, не мовчи! Кажи, що сталося! Чи ти прагнеш зробити з мене інфарктну маму?
Мамо, просто тут, на дорозі Лежить. Не знаю, що робити. Я ж ніколи з таким не зустрічався.
Його переповнювало розгублення. Я теж на секунду завмерла.
Ти хочеш сказати, що збив людину? аж подих перехопило.
Та ні, мамо. І не я, хтось інший. І не людина це.
А хто?
Пес Схоже на вівчарку. Вже старенька. Ще дихає, але важко. Що робити? У нашому місті цілодобових ветклінік нема А ти з такими справами краще даєш раду.
Я уявила, як Іванко стоїть на нічній Чорновола серед пустої дороги, біля знесиленого пса. Десь у світлі фар жовтіє асфальт, життя ще не пішло
«Дихає вже легше», майнула думка. Стисла телефон у руці: «Синку, тримайся».
***
Три дні до того.
Мамо, ти знову за своє! На кого залишаєш гроші? Іванко влетів додому без попередження і застав мене за годуванням мурчиків на подвірї біля підїзду. Колись я була інакша, а на пенсії мене ніби підмінили розбудилася у мені несподівана любов до бездомних котиків.
Сусіди косилися, шушукалися: «Мати-Тереза у нашому дворі!» Зате, коли я бачила, як мої пухнастики отримують бодай крихту тепла та їжі, скарги і чутки втрачали сенс.
Привіт, сину. Чому не попередив, що заїдеш? Я б щось смачне наготувала.
То ти вже й мяса котам віддала! жартував Іванко, але я знала: цей гумор із легкою образою.
Чотири коти вже жили в моїй однокімнатній, підібрані за рік. Пенсія не депутатська що маю, те на всіх. А решта мурчиків чекають свою порцію біля підїзду.
Я промовляла до себе і до сина: «Добро у світі на вагу золота. Якщо я зможу дати хоч трохи нехай вважають мене дивиною. Треба ж починати з себе».
Але чотири коти вже вдома! Ще мало? не давався Іванко.
Мені не шкода було б і десятьох. Але не маю величезного будинку й мішка гривень. Притулок не потягну хоча б підгодувати маю змогу.
Він уникав глибоких поглядів у мої очі. «Люди хай думають, що хочуть. А ми людину видно по вчинках», казала я, дивлячись, як коти чавкають корм із тарілок.
Сусіди ж крутили пальцем біля скроні, коли бачили у вікні, як я винесла кашу та шматки ковбаси навіть голубам Іванку було за мене ніяково. Він ледве розумів, що змушує мене кожен день витрачати останню пятдесятку не на молоко, а на корм бездомному життю.
Мама, якби ти людям помагала часто казав він.
Та я завжди повторювала: «Усі ці створіння, котрі поруч із нами наша відповідальність».
Тієї ночі, після довгого дня, у Іванка теж з’явилася нагода цілком по-іншому поглянути на життя.
Повертався після авралу їхав Сиховом, коли небето темне, вітри дмуть із Полтви і вокзали вже ледь дихають спокоєм…
Раптом на дорозі сильна тінь, щось лежить. Гальмувати аж спина спітніла. Вийшов Бачить: пес, покинутий долею на холоді.
Ніколи не мав справи з псами. Хто міг знати, що ось так, між ніччю і світанком, щось перевернеться?
Що робити? Тільки одному спало на думку подзвонити мені.
***
Мамо, вона ще жива Але й дуже хвора. Що робити?
Я, як завжди, зібрала всю волю: «Вези її мені, синку».
Мамо, у тебе ж чотири коти в квартирі! Може буде бійня?
У мене не крокодили, а коти-добрячки. Не переймайся. Я усе підготую. Вези мерщій, часу мало.
Через двадцять хвилин Іванчик уже тягнув важку тінь у під’їзді на Огієнка. Чотири поверхи із великою, забрудненою псом ковдрою ледь звівся, але таки доніс, хоч штани забруднив і руки закоцюбли. Ніколи не бачив у нього стільки відчаю.
Клади ось тут, показала на диван, застеливши старою пелюшкою.
Ветеринаром я не була. Зате вже знала, як обробити рани, зупинити кров.
Іванко гуглив на телефоні всі поради і таки разом ми дали ради: перевязали лапу, зупинили кров. Я ще памятаю, як коти, хоч спочатку боялися гостя, потім здивували: обступили пса, муркочучи, лягли під бік. Собака під це муркотіння і заснула вже не від болю, а вперше від спокою.
Мамо, вона виживе, як думаєш? запитав син, торкаючись шиї вівчарки.
Буде жити. Не вперше світ виграє одну маленьку війну життя. Бачиш, навіть коти допомагають. І ти допоміг.
Я раптом зрозуміла цей пес зявився не дарма. Він розбудив у моєму Іванку людяність до тварин.
***
З самого ранку повезли нашу гостю до ветклініки на Городоцькій. Приїхали, як ще не було черги, але побачили: коли я несу собаку на руках, люди розступаються, пускають нас без слова. Іван зніяковів, але розгубленість відбуло на ньому щось нове.
Після лікування ми забрали ту собаку. Дали їй імя Пекторалка. Бо вижила, бо стала оберегом.
По вихідних Іван приходить у гості, і ми разом я, Іванко і Пекторалка гуляємо по Скнилівському парку. З нами обов’язково чотири муркотливих коти, бо не хочуть залишатись вдома без нашої компанії.
Сусіди і далі дивуються, тицькають пальцями, шепочуть щось. Але син навчився не звертати уваги. Мені більше і не треба було вчу любові своїм прикладом.
Дякую тобі, Пекторалко, що зявилась у нашій родині, дала нам віру в те, що життя в маленьких добрих вчинках. А ще дякую людям на порозі клініки за щиру підтримку.
Світ насправді стає теплішим, коли ми відкриваємо серце тим, хто поруч. Незалежно, кіт це, собака чи людина.
Життя таке у маленьких добрих справах є великий сенс.
