Молодий син сказав, що я руйную його родину. А я лиш попросила невістку прибрати за собою посуд.
Мені ледве виповнилося двадцять два, коли чоловік покинув нас із сином, що щойно навчився ходити. Його звали Андрій, і тоді я вважала його справжньою опорою. Та ледь життя почало вимагати від нього відповідальності, турботи, витрат на родину — він зник. Пішов до іншої, легкої та безтурботної, мов весняний вітерець. Сказав, що втомився. Що не хоче «обтяжуватися».
Так я залишилася сама з дитиною на руках та купою несплачених рахунків. Все легло на мої плечі — дитячий садок, робота, хвороби, господарство, навіть кран доводилося лагодити самій. Працювала від ранку до ночі, а потім, повертаючись, мила підлогу, варила борщ, прала пелюшки, прасувала сорочки. Зараз можна сказати — було важко. А тоді не було часу на слова. Треба було виживати.
Синочка я ростила, як уміла — з любов’ю, з турботою. Чи балуючи його? Можливо. Навіть занадто. У свої двадцять вісім він не вміє зварити навіть картоплі, зате мав завжди чисті сорочки, ситий живіт і впевненість, що «мама все владнає». Я сподівалася, що одружившись, він нарешті стане чоловіком, а я зможу трохи відпочити, піклуватися про себе, знайти легку підробіток, кудись поїхати, пожити нарешті для себе. Та все вийшло інакше.
— Мамо, ми з Соломією трохи поживемо в тебе, доки не заощадимо на оренду, — оголосив він одного вечора.
Що я могла відповісти? Зітхнувши, погодилася. Думала: нехай побудуть, адже молодята. Соломія, сподівалася я, візьме на себе клопіт про мого сина — готуватиме, прибиратиме, пратиме. А я потерплю.
Я помилилася.
Соломія виявилася… м’яко кажучи… ні до чого нездатною. Ніякої допомоги. Ні куховарства, ні прибирання, навіть бажання підмісти після себе. Вона цілими днями сиділа у телефоні, пила каву з подругами, валялася на ліжку. Не мила тарілки, не прала, навіть не складала свій одяг. Три місяці я тягнула на собі всіх троє: сина, його дружину та її лінощі.
При цьому я продовжувала працювати. Поверталася ввечері, а вдома — наче після вітру: порожня холодильна шафа, брудний посуд, крихти на столі, у ванній — білизна, яку ніхто не збирався прання. Я йшла до крамниці, готувала, мила, знову прибирала — і все в мовчанні. Соломія навіть не вважала за потрібне сказати «дякую».
Був випадок, коли я мила посуд, а вона, не соромлячись, підійшла й поставила мені біля раковини тарілку, яку, як виявилося, тримала у своїй кімнаті кілька днів. На ній були присохлі залижки їжі та дрібні мушки. Вона навіть не зніяковіла. Просто поставила — і пішла. А я стояла, дивилася на це й не вірила, що доросла жінка може поводитися так.
Наступного дня я не витримала. Коли вона знову принесла брудну чашку, я спокійно, без крику, промовила:
— Соломіє, якщо в тебе є хоч крапля совісті, може, прибереш за собою хоча б раз у житті?
Вона нічого не відповіла. Навіть слова. Лише подивилася на мене, ніби я пусте місце, і вийшла. А вранці вони з сином зібрали речі й виїхали. Навіть не попрощалися.
Ввечері подзвонив син. Голос холодний, чужий:
— Мамо, навіщо ти це робиш? Навіщо руйнуєш мою сім’ю?
Я не повірила власним вухам.
— Ти називаєш це «руйнуванням»? Прохання помити тарілку?
Він поклав слухавку.
З того дня ні він, ні Соломія не дзвонили. І знаєш — я не жаЯ більше не плачу — я вільно дихаю.
