У 65 років ми зрозуміли, що наші діти в нас більше не потребують. Як з цим змиритися і почати жити для себе?
У невеличкому будиночку на околиці Львова, де кожен куточок нагадує про бурхливу молодість, 65-річна Оксана сиділа з келихом вже холодного чаю, дивлячись у нікуди. Вперше в житті її серце стискалося від гіркої істини: троє дітей, яким вона з чоловіком віддали все — час, сили, заощадження, — пішли у своє життя, залишивши батьків наодинці. Син навіть не бере слухавку, коли вона дзвонить. Часом у голові лунав страшний запит: чи справді жоден з них не подасть їм склянки води, коли старість остаточно візьме своє?
Оксана вийшла заміж у 25. Її чоловік, Богдан, був шкільним другом, який роками добивався її серця. Він вступив до того ж інституту, аби бути поруч. Через рік після скромного весілля Оксана завагітніла. Їхня перша донька, Соломія, народилася, коли життя ще не було готове до таких змін. Богдан кинув навчання, аби працювати, а Оксана взяла академвідпустку.
То були важкі роки. Богдан пропадав на роботі, інколи цілими днями, а Оксана вчилася бути матір’ю, паралельно намагаючись закінчити інститут. Через два роки вона знову завагітніла. Довелося перейти на заочне, а Богдану — працювати ще більше, аби прогодувати сім’ю.
Незважаючи на труднощі, вони виростили двох дітей: старшу Соломію та молодшого сина Тараса. Коли Соломія пішла до школи, Оксана нарешті знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: Богдан отримав стабільну посаду з гарною зарплатою, вони облаштували невелику квартирку. Але ледь вони зітхнули вільніше, як Оксана дізналася, що чекає третю дитину.
Народження молодшої доньки, Олесі, стало новим випробуванням. Богдан брався за будь-які підробітки, аби забезпечити родину, а Оксана присвятила себе малечі. Як вони впоралися, вона досі не розуміє, але поступово все встало на свої місця. Коли Олеся пішла у перший клас, Оксана відчула полегшення, ніби гора з плечей звалилася.
Але труднощі не закінчилися. Соломія, ледь почавши навчання в університеті, оголосила, що виходить заміж. Оксана й Богдан не стали її відмовляти — самі ж одружилися молодими. Організація весілля та допомога з купівлею квартири для молодят вимотали їх та спустошили заощадження.
Тарас теж захотів своє житло. Батьки не могли відмовити синові, і, узявши черговий кредит, купили йому квартиру. На щастя, Тарас швидко знайшов роботу у великій компанії, що трохи заспокоїло Оксану.
Коли Олеся закінчувала школу, вона поділилася мрією — вчитися за кордоном. То був важкий період: грошей ледь вистачало, але Оксана й Богдан зібрали все, що могли, і відправили доньку на навчання до Європи. Олеся поїхала, а їхній дім спорожнів.
З роками діти все рідше з’являлися в батьківській хаті. Соломія, хоч і мешкала у Львові, заходила лише час від часу, посилаючись на зайнятість. Тарас продав свою квартиру, купив нову у Києві й навідувався раз на рік, якщо не рідше. Олеся, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будучи кар’єру.
Оксана й Богдан віддали дітям усе: молодість, час, гроші, мрії. А натомість отримали порожнечу. Вони не чекають від дітей фінансової допомоги чи догляду. Їм потрібне лише одне — аби вони подзвонили, приїхали, сказали гарне слово. Але, здається, це лишилося в минулому.
Тепер Оксана сидить біля вікна, дивиться на засніжений двір і думає: може, настав час перестати чекати? Може, у 65 років вони з Богданом заслужили право на щастя, про яке завжди думали в останню чергу?
Але як відпустити цей біль? Як змиритися, що діти, заради яких вони жертвували усім, пішли, не озирнувшись? Оксана згадує, як колись мріяла подорожувати, читати книжки, просто жити для себе. Але роки пішли на турботу про інших. І тепер, стоячи на порозі старості, вона відчуває, що життя ніби вислизає з рук.
Богдан мовчить, але Оксана бачить у його очах ту ж тугу. Він, як і вона, віддав дітям усе, що мав, і тепер не знає, чим заповнити порожнечу. Вони не хочуть бути тягарем, але й жити в очікуванні вислику, що, можливо, ніколи не роздасться, стає нестерпно.
— Може, нам пора почати жити для себе? — тихо промовляє Оксана, стискаючи руку чоловіка. — Поїхати до моря, як мріяли? Чи просто гуляти ввечері, не думаючи, хто подзвонить?
Богдан дивиться на неї, і в його очах блиснула іскорка.
— Може, і пора, — відповідає він. — Ми ж ще живі.
Але в глибині душі Оксана боїться: а раптом вони вже відзвичаїлися жити для себе? Раптом усе, що в них лишилося, — це спогади про те, як вони були потрібні? І все ж, дивлячись на чоловіка, вона вирішує: вони спробують. Вони знайдуть у собі сили почати наново, навітьІ ось вони, тримаючись за руки, пішли до парку, сміючись, як дві школярі на першому побаченні.
