Ось історія, переказана так, ніби ми з тобою кава п’ємо та спілкуємося:
Випромінюваний дідусь: як онук повернув бабусі радість життя
Оксана та Дмитро поїхали з сином Іванком у село — відвідати маму Оксани та залишити хлопчика у бабусі на канікули. Дорогою затарилися продуктами: ковбаска, улюблений мамин торт «Київський» — усе, як вона любить. Але Марія Петрівна зустріла їх без особливого захвату. На столі — лише чай без гарячого. Хоч холодильник під вінець напхали, вона майже нічого не торкнулася. І виглядала втомленою — одразу пішла на ліжко.
На дворі капало — сніг топився під сонцем. Весна. Оксана стояла біля вікна й мружила очі від яскравого світла. «Як же добре!» — подумала вона, згадуючи батька, якого не стало кілька років тому. Він завжди зустрічав весну з радістю: «Ось і зиму пережили!» Його життєрадісність, жарти, обійми… А мама — сувора, але жвава, вміла посміхатися крізь бурчання. Любили вони один одного по-справжньому. А зараз Марія наче згасла. Після смерті чоловіка — ніби заблукала.
Зателефонувала сестра Настя. Голос тривожний:
— Оксанко, мамі зовсім погано. Каже, що втомилася жити. Усе їй тепер не миле — хоче до тата…
— Ми з Дмитром приїдемо у вихідні, обов’язково, — пообіцяла Оксана. Але серце стиснулося. Може, і справді забрати маму до себе? Не справляється вона сама…
Повернувшись додому, Оксана і там не знайшла спокою. Старша донька Софійка — з характером, конфліктує з батьком, заявила, що щойно виповниться 18 — піде геть. Стомилася від «тиску». А молодший Іванко — цілими днями у телефоні.
— Поїдемо до мами, і Іванка заберемо. Нехай відпочине від екрана, — запропонував Дмитро.
Іванко скривився:
— Та що я там робитиму?!
— Відпочиватимеш! — різко відповіла Софійка. — І ми від тебе теж…
У вихідні, з сумками, повними смаколиків, вони вирушили у село. Мати знову вийшла зустрічати, але вигляд у неї був тьмяний. Дмитро підморгнув Оксані — «прикидається». Але все ж вона виглядала знесиленою, від їжі відмовилася, лише чай. Коли Оксана запитала, чи можна залишити Іванка, Марія махнула рукою: «Залишай».
Іванко, надувшись, залишився. Бабуся пішла у кімнату й… заплакала. А потім згадала, як зустріла свого Андрія. Який він був незграбний і сором’язливий, як несміливо підходив. Як тітка їх звела… Усе це було весною. І зараз — теж весна. А його немає…
Раптом — крик. Бабуся схопилася. Іванко! Він прищемив палець. Стояв, сердитий і жалібний.
— Чого ти такий злий, Іванку? Голодний, чи що? — м’яко запитала вона.
— Від їхньої їжи у мене живот болить… Не буду, — буркнув він. — Ти б краще зварила свою молочну локшину. Ну ту, солодку, з маслом…
У бабусі стиснуло в грудях. Андрій теж любив цю локшину. Просив, коли було сумно. І бабуся, поквапляючись, підвелася.
— Тільки їж зі мною, гаразд? Мені нудно, — додав Іванко.
І так вони зажили удвох. Оксана дзвонила кожного дня. Спочатку бабуся відповідала сухо. Потім почала скаржитися:
— Ніяк не привчу витирати ноги! Усе каже — живот крутить. А я його лікую: цукерок не даю — одразу все минає. І в хату бруд перестав носити. Розумнішає!
Дмитро сміявся:
— От і добре! Є тепер на кого бурчати — життя пішло!
За тиждень батьки приїхали за сином. А він — не хоче їхати! Бабуся ледве стримує сльози.
— Ну вилитий Андрій… І упертий, і лагідний, і хитр— Слухай, бабусю, а може ми ще й вареників наліпимо? Я ж тобі допомагатиму! — підміткою сказав Іванко, і в її очах знову заблищала щаслива іскра.
