Ранку випав холодний та туманний. Наче чимось тривожним повітря пройняте. Савка щойно вийшов із хліва, де допомагав котити новонародженим телятам, як враз зненацька аж здригнувся. Надворі біля паркану вже зібрались наші дядьки, розмовляючи голосно та шепотом одночасно. Зразу зрозумів знову про Дарку полощуть язики. Бідолашна дівчина, приїжджа ветеринаркою із Умані до великого господарства на Поділлі. Роботяща, розумна, врода така, що й залюбитися. А ось за чоловіком не щастить. То не місцева, то щось
Якби вона трохи свою вежу схилила, глядиш, і чоловік у хаті зявився б, раптом оголосила Олена Семенівна, вкотре запускаючи цю хвилю. Вона перша чула вісті, несподівані навіть для них самих. Добрих зараз, як кажуть, кожного дня поліно рясне, але чоловіча душа ж у хаті потрібна!
Нарешті сіли на призьбі. Погляди миттю звернулися до Марії Іванівни, її вічної суперниці. Вони дружили від дівчачих літ і стільки ж сперечалися. Що Марія скаже «біле», Олена вже «чорне» доказує. Отже, цього разу теж вирішила суперечити.
Це які ж новини? Щоб у хаті смерділо? Це через себе треба переступити! Чуєте, що товче? І нічого доброго від чоловіка, тільки запах. Тьху! Краще вже хай з вежею своєю!
Олена навіть почервоніла від злості.
Що ти теревениш? Жінці призначено чоловіка мати! Він мусить бути в домістині!
Та невже? Розтолкуй, навіщо? Сама ж казала, що мужики тільки «завалящі» залишились! Втім яке з нього користь? Піклуватись?
Олена не витримала, підскочила.
Ох, розумна тіко! А щоби дитину народити!?
Це ти розумна! Дитину роди, а потім тягни на собі цього «чоловіка» віку! Чи не легше до міста здоровий, гарний чоловік знайдеться, і вже для дитишоночка запаситься? А не годувати дармуна-питуна та жити на своє задоволення? вистрілила Марія.
Дядьки ахнули. Завжди сварки підпалювалися саме на моральних справах. Одного разу сварилися так, що місяць не промовляли. Дійшло до того, що навіть вечорами не виходили на призьбу. І стало тоді неможливо нудно. Причину ж знали всі: у Олени був один чоловік, що вже двадцять років як у землі, а в Марії аж три, та ще й тепер Василь-цегельник ходив до неї, господарства зливати пропонував. Марії вже сімдесят, Василеві три чверті сотика, але нічого собі.
Отож і думки у них про це завжди були розпірні.
Сьогодні теж мало не дошло до штраму, як на порозі не зявилася сама Дарка.
Добрий день, бабусі! посміхнулася.
Дарчику! З міста? запитала Марія Іванівна.
Так. Привезла крапель від бліх. У кого коти деруться, прошу, зайдіть закапаю.
Ох, доню, встряла Олена Семенівна, у кішки блохи мусять бути!
Ну, що ви, Олено Семенівно! заперечила Дарка. Тепер такі крапелі є: раз закапав і півроку можна пустити улюбленця на ліжко чхати!
Тут і Марія включилась. Глянула зневажливо на Олену:
Дякую, Дарчику, заходь до мене. Я, на відміну від дехто, хто в лохмітті минулому сидить, усе розумію. А на таких, як воно, зважай хоч би й кури! І Марія Іванівна аж тремтіла від реготу. Олена Семенівна наче черешні почервоніла.
Дарка почасно вже була призвичаєна до такого. За шість років села вона зрозуміла: особистого життя у селі нема і бути не може. Воно завжди громадське. Спочатку ображалося, пізніше вже привикла: коли мовчать ось тоді лячно. Немає тебе, пусте місце.
Дарка попала сюди за велінням серця. Справжня городянка з Полтави, яка від дитинства танула про село, лікувати коней та корів. Завжди казала, що тваринки найвірідші й
А Дарка дивилася на їхнє відступлення, обтираючи руки об фартух, і щиро бажала, щоб Ігор колись знайшов мужність піти проти матчиної волеї, але не в її житті.
