Близнюки?! вирвалось у Ірини Вікторівни.
Жінка намагалася вдавати спокійну, та щось дивне відбувалося з її обличчям то воно розтікалося, то ставало пласким, тінь заходила в кути очей. Марічка чудово пам’ятала, як Ірина Вікторівна ніколи не ставилася до неї щиро лише чекала слушного моменту, щоб висловити незадоволення. Навіть коли всі говорили: Василь трохи простуватий для такої дівчини.
Марічка мов сонячний зайчик, вихована, весела, двадцять три а вже з дипломом економіста, працювала у приватній мережі медичних центрів. Та хоч вона і з містечка, батько на заводі директор, а матуся викладачка університету. Ніколи Ірина Вікторівна не визнавала заслуг Марічки; все для неї вона лиш сільська дівка.
Ну, вітаю вас! Оце так радість подвійна! пробубоніла Ірина Вікторівна, ковтаючи слова.
Тільки радіти насправді вона не збиралася. Вагітність Марічки як дивний танець під дощем: серед ночі лікарняні, загроза викидня, зліва чути спів жаб, справа виття вовків, постійне збереження. Василь щодня приходив, а от Ірина Вікторівна, що жила в трьох пісних зупинках їхнього міста Надросся, не з’явилася ані разу.
На виписку зі сліпучим бузковим рушником до онучок вона також не прийшла мовчки, не піддаючись на умовляння Василя, сорок днів абияк обходилася без зустрічей.
Не годиться мені до дітей іти! А раптом принесу якусь заразу! Хай зміцніють, тоді й познайомляться з бабою!
Дівчаткам було три місяці. Марічка зіткнулася зі свекрухою біля ринку в серпанку осіннього сну, мовби товари пливуть, а люди танцюють навколо прилавків. Ірина Вікторівна натягнула посмішку, очі її раптом стали круглими, як копійки.
Ну як там ви, дівчатка?
Марічка відповіла, щиро усміхаючись.
Он гуляємо! Коляска вже несе нас усіх у дворище, така здоровенна! Але ж повітря дітям потрібне!
Ірина Вікторівна кивнула і вже хотіла зникнути за синім прилавком, але тут з’явилася її давня знайома бабця Соломія Іванівна. Вона підтанцьовувала від радості, вела до свекрухи та невістки.
Іринко! Привіт! Та це ж твої онучки?
Авжеж, Соломійко… Моє багатство!
Марічка памятала бабцю Соломію привіталася з нею мовчки.
Одразу дві! Марічко, як ти змогла?! Така тендітна!
Нашій Марічці тільки медалі давати! погодилася Ірина Вікторівна.
Молода мама дивилася на свекруху, наче на незнайому персонажку. Ще хвилину тому та хотіла сховатися від онучок, а тут наче перетворилася на добру чаклунку-бабуню.
Бабця Соломія й Ірина Вікторівна весь час цокотіли… Лише уривки долітали до Марічки щось про щастя з близнюками, про те, як свекруха допомагає, «усе під контролем»… І тепер Марічка слухала про себе незнані історії, наче дивилася химерне кіно у тумані.
Зрештою, Соломія побігла у своїх справах до банку. На прощання махнула рукою, зникла за обрієм базару.
Ірина Вікторівна витримала тридцять секунд, обличчя знову застигло камяною маскою. Сухо попрощалася й пішла до прозорої тіні.
Того вечора Марічка розповіла все Василю. Той знизав плечима.
Марічко, це ж моя мама… Вона завжди жила у своєму світі. Навіть нас не виховувала, а всім байки розповідала…, нібито зі мною уночі уроки сиділа, а сама дивилася серіали; вела сестру нібито на прогулянки, а я сам її возив. Не переймайся!
Марічка ці історії могла б розповідати уві сні й навпаки, але щораз все було так само дивно, коли це ставалося з нею.
***
Роки текли, як Дніпро крізь марево. У відношенні Ірини Вікторівни до дітей нічого не змінювалося лише відстань наростала, як сніг навесні. Але одного дня біда вилетіла з-за рогу: виходячи з таксі, вона послизнулася і зламала ногу.
І тепер їй сяйнула геніальна думка:
Я поживу у вас! оголосила вона, голос її лунав, немов із глибини колодязя снів.
Василь із Марічкою перезирнулися, маючи відчуття, що загралися у моторошні шахи.
Почалося… Їм довелося переселитися у дитячу, спальню зайняла по-своєму велична й травмована Ірина Вікторівна. Остання стала третім дитям за нею треба було куховарити, носити їжу, мити, витирати, неодмінно щось приносити.
Близнючкам було два з половиною. Марічка прагнула повернутися на роботу хоч частково доньки пішли до садочка. Щоранку ритуали: дівчатка плачуть, відбиваючись від ранку, наче від злих гномів, Марічка та Василь намагаються вивести їх з сонячних ліжечок у доросле життя.
Одного разу, саме коли збирання до садочка досягло апофеозу, у Василя почав дзвонити телефон:
Мамо?! Чому телефонуєш? Ти ж у сусідній кімнаті!
Я не можу встати, у мене зламана нога…
Мамо, у тебе ж милиця…
Помовч, Іване! Щоб висловити те, що я думаю, вставати не треба!
Мамо, я слухаю… Давай швидше…
Мене зовсім не влаштовує такий гармидер зранку! Я не можу спати, коли ви бігаєте, грюкаєте дверима, а ваші діти мов сороки!
Василь почервонів від люті. Підійшов до дверей спальні, відчинив її навстіж і крикнув:
Якщо дуже хочеш поспати давай залишимо тобі дітей?! Як тобі таке?!
Ірина Вікторівна принишкла, мов сон протягом ночі. Незабаром вона залишила химерну квартиру сина, так і не дочекавшись, доки гіпс знімуть. Василь не засмутився, а ось Марічка відчула дивне почуття провини, наче заблукала серед дніпрових лугів. Але що їй ще було робити?
***
Пятниця у снах Марічки завжди особлива, бо в пятницю вона працювала до обіду, забирала дівчаток разом йшли додому, купували смаколики і дивилися мультфільм у дивовижному світлі проектора. Цього разу також. Вже полотна підлоги перетворилися на подушки, а раптом подзвонили у двері.
На порозі Ірина Вікторівна, тримає за руку Артема, сина Олени (дочки).
Ірино Вікторівно, щось сталося?
Олена мені залишила його до вечора. Але терміново треба у справи! Посиди з ним годинку-півтори, будь ласка!
Марічка розгубилася. Артемчик на пів року молодший від дівчат, тихий малюк, тому вона просто присіла поруч і усміхнулася.
Артемчику, побудеш зі мною?
Той кивнув, наче вві сні. Коли Марічка підвела голову, свекруха вже зникла, мов розчинилася у повітрі.
Коли чекати вас?
Дві години максимум!
Не прощаючись ні з Марічкою, ні з внуком, вона зникла в ліфті, що, наче жовтий вулик, завирував униз.
***
Василь повернувся о сьомій. Побачивши, як Артем сидить на кухні й наминає котлети, здивувався.
Привіт, хлопче! Як справи? До нас у гості? А Олена де?
Хлопчик усміхнувся, а Марічка тяжко зітхнула. Не хотілося знов починати родинний гармидер, проте приховати нічого хіба що у сні забути.
Це твоя мама привела… На пару годиночок. Сказала, що по справах
І коли почалася ця пара годинок?
Майже пять годин тому…
Марічка поглянула на чоловіка з тривогою.
А Оленка де?
Марічка проковтнула… Не писала їй не хотіла підставляти Ірину Вікторівну. Все ж їй дитину довірили.
Василь почервонів.
Ти надто добра Це ненормально! Мати, не сказала, куди пішла?
Марічка похитала головою. Василь витяг телефон, набрав сестру. Оленка пообіцяла якнайшвидше приїхати.
***
Пів на девяту. Дітлахи гралися у кімнаті. Марічка, Василь та Оленка сиділи на кухні.
Ну що, ми її й справді чекати будемо? Дітей би вже вкладати…
Марічко, нехай хоч сьогодні пізніше ляжуть. А з мамою треба розібратися.
Ледь Василь домовив цю фразу, пролунав дзвінок у двері. Марічка пішла відчиняти.
Ну, я Артемчика заберу! впевнено сказала Ірина Вікторівна.
Марічка проковтнула. З-за її плеча вийшли Оленка й Василь.
Мамо, совість у тебе є?!
Як ви з матірю розмовляєте?!
Мамо! Не переводь стрілки! Я тобі Артемчика залишила, тобі! А не Марічці Що ти взагалі думаєш?
Ірина Вікторівна засміялась нервово, ніби у сні промовляла не своїм голосом.
Та яка різниця?! У неї ж своїх двоє Добре ж справляється! А у мене справи!
Василь ступив ближче:
Мамо, які справи? Що це за нахабство і споживацьке ставлення? Ти хоч питала?
Господи, про що тут питати!
Василь знову:
Де ти була?
Оленка засміялася раптом несамовито:
Та, скоріше за все, в перукарні! Вранці волосся довше було… Потім у салоні, на нігті, бо лак уже рожевий, а був червоний
Ірина Вікторівна розгубилася, відповісти не змогла.
Тобі не соромно?! повторив Василь.
Вона мовчала, витріщившись крізь стіни.
Тебе раз на тисячу років попросять про допомогу, а ти тицяєш внука моїй дружині?! Може, Марічці теж хочеться на нігті? Може, у перукарню хоч раз?!
Обличчя Ірини Вікторівни почервоніло, вона роздулася, наче надувна куля, взялася наставляти всіх на місце:
Господи, Іванко! Яка їй зачіска?! Які нігті?! Вона у тебе завжди була забита провінціалка з Нещеретівки! І залишиться такою!
Одна мить тиша, немов дрижаки по підлозі. А тоді грянуло:
Вийди! вигукнули разом.
Василь мяко, але рішуче вивів матір у коридор, двері защеміли, як останній акорд дощу. Він зробив глибокий вдих і побачив: по Маріччиних щоках текли сльози. І він, і Оленка кинулися її заспокоювати.
Марічці було боляче і образливо, але разом з тим у сні все стало зрозуміло: Ірина Вікторівна нікого з дітей не шанувала. Це не про Марічку, а про нутро самої баби.
Відтоді всі спілкування зі свекрухою звелося нанівець. Василь та Оленка інколи виконували обовязкові формальності, але Ірина Вікторівна більше не впливала на їхній світ. Довго нудилася, ображалася, але жага бути поряд із «дітьми» перемагає, і вона пробує підлещуватися. З онуками вона вже не допомагає.
Лише раз, листаючи месенджер, Марічка побачила у статусі свекрухи фото всіх трьох внуків і підпис: «З Днем бабусь! Усім, хто виростив внуків!» Марічка гірко всміхнулася. А Vasyl та Оленка того вечора ще довго кепкували з матері І Марічці здавалося це несправедливо, але стримати сміх не могла.
