Як моя свекруха лягла до лікарні «з серцем», а повернулась… з немовлям
З Іваном ми одружені вже майже сім років. Познайомилися ще в університеті у Львові — жили в сусідніх кімнатах одного гуртожитку. Тоді він часто приносив із дому цілі пакети з їжею — банки, контейнери, випічку. Його мати, Олена Михайлівна, готувала божественно і, здавалося, докладала всіх зусиль, щоб її син ніколи не залишався голодним.
Коли Іван запропонував мені руку й серце, перш за все повів знайомитися зі своєю матір’ю. Я трохи хвилювалася, але наші відносини з самого початку склалися чудово. Олена Михайлівна виявилася розумною, відкритою й доброю жінкою. Вона народила Івана у 18 років, а через півроку втратила чоловіка. Проте не зламалася. Сама виростила сина, виховала справжнього чоловіка, без жодного докору до долі.
Вона працювала на кількох роботах, щоб ні від кого не залежати й забезпечити сина всім необхідним. Чоловіків у її житті більше не було — не до того. Коли я вперше її побачила, їй був 41, але виглядала вона максимум на 35 — струнка, доглянута, з яскравим розумом і почуттям гумору.
— Ну що ж, тепер ти доглядатимеш за моїм хлопчиком, — посміхнулася вона, коли ми оголосили про заручини.
Ми з Іваном закінчили університет, влаштували весілля й залишилися у Львові — він отримав гарну роботу. Свекруха одразу сказала, що не буде нам заважати: мовляв, звикла до самотності, живе у своєму ритмі, не потребує опіки. Ми зняли квартиру недалеко від неї, у двох зупинках на трамваї.
Олена Михайлівна час від часу навідувалася до нас — завжди з подарунками, доглянена, у ідеальному порядку, з усмішкою. Ніколи не лізла з порадами, але якщо я питала — підказувала, хвалила мої пироги, навіть пропонувала допомогти з прибиранням. Свекруха — мрія, інакше не скажеш.
Ми часто бували в неї: вона запрошувала нас на чай, на тортики, просто побалакати. У неї було багато подруг, і вона завжди кудись поспішала — то до театру, то в кіно, то на каву. Була жвавою, повною енергії жінкою. А коли народився наш синко Андрійко, свекруха стала для нас справжнім порятунком — показала, як купати, як годувати, гуляла з коляскою, давала мені можливість поспати. Потім навіть відводила його до садочка, коли ми не встигали після роботи.
Та одного разу вона просто зникла. Кілька днів не телефонувала, не заходила, не відповідала. Я хвилювалася, але Іван сказав, що мати дзвонила й повідомила — поїхала до подруги в Тернопіль на пару місяців. Усе гаразд. Я здивувалася — чому не попередила? Не схоже на неї. Та нехай.
Спілкувалися по відеодзвінках. Вона просила показати онука, але сама в кадрі не з’являлася. Відмовлялася, жартувала. На мої прямі запитання відмахувалася: «Та що ти, подумаєш!»
Одного разу я таки зателефонувала — трубку підняла сама Олена Михайлівна й несподівано сказала: «Я в міській лікарні, серце шалить». Я перелякалася. Запропонувала приїхати, але вона відмовилася. «Як випишуся — подзвоню, тоді й побачимося», — сухо відповіла вона.
Минуло кілька днів. Ввечері вона запросила нас з Іваном до себе — сказала, що є важлива новина. Ми приїхали. Двері відчинив… незнайомий чоловік. Я остолбеніла. А за його спиною стояла Олена Михайлівна. Вся сяюча. І… з немовлям на руках!
— Знайомтеся, це Михайло, мій чоловік. А це — наша донька, Соломія. Вибачте, що не розповідала. Я просто боялася, що ви не зрозумієте. Мені 47, і я не знала, як ви реагуватимете. Але тепер, коли усе позаду — хочу, щоб ви стали частиною нашої нової родини.
Я розгубилася. Але потім побачила в її очах ту саму турботу, тепло й надію, яку колись бачила, коли вона передавала мені Івана. Я підійшла, обняла її й сказала: «Ви заслужили щастя. І ми поруч, як ви були з нами».
Тепер я допомагаю їй із маленькою Соломією так само, як вона допомагала мені. Ми разом гуляємо, сміємося, готуємо. Тепер у нас дві родини, але одне велике, тепле серце на всіх. І, мабуть, це йде справжнє щастя — любити, пробачати й жити, попри роки, стереотипи і страхи.
