Так сталося, що на старі літа я опинилася сама. Не за власним бажанням, не через злий рок — а тому що моя невістка, та сама, якій я колись розчинила двері свого дому, випхнула мене, як непотрібний старий речовий. Тепер я живу в похиленому, неремонтованому будинку в глухому селі. Без водогону, з пічкою, яку треба палити ще зранку, з туалетом на дворі й відрами води з криниці. Усе, що в мене було, — тепер її.
Мене звати Ганна Степанівна. Я родом з Чернігова. Моєму синові Юркові — тридцять два. Він одружився п’ять років тому. Одружився, як мені здавалося, засліпленим. Привів у наш дім якусь Оксану — дівчину із заходу, без житла, без професії, без сорому й совісті. Син був нею зачарований, а я — з перших хвилин насторожена. Та мовчала. Сподівалась, що минуться.
Після весілля ми жили втрьоху в моїй двокімнатній хаті. Я віддала їм велику кімнату, а сама перебралась у крихітну спальню, де й розвернутись не можна. Не минуло й кілька місяців, як Оксана оголосила, що вагітна. Термін був уже солідний. Але ось незадача — Юрко познайомився з нею лише за місяць перед тим, як мало статися зачаття. Я порахувала. Щось не сходиться.
— Народила передчасно, — заявила вона.
— Передчасно? З нормальною вагою, без проблем і навіть без ознак недоношеності?
Я мовчала. Син повірив. А я — ні. Я вже тоді відчувала: це не його дитина. Та що доведеш, коли син сліпий?
Спочатку вона ще удавала господиню — мила підлогу, готувала. Потім зав’язала. Я одна тягнула весь дім. А потім почалося те, що остаточно все зруйнувало. Оксана вимагала, щоб я віддавала свою пенсію їм «на спільні витрати». Без сорому, без натяків. У лобі.
— А твій внесок, Оксанко, який? — спитала я. — Ані дня не працювала ні до весілля, ні після!
Юрко став її захищати. Вимагав, щоб я звітувала за кожен карбованець, витрачений на себе. Мабуть, Оксана добре його обробила. Знала про всі надбавки, пенсії, допомоги. Усе в неї було на слуху. Я навіть ліки не могла купити, щоб не вислухати нотацію.
У якийсь момент мій терпець урвався. Я купила собі холодильник і поставила його у своїй кімнаті. Перестала кидатися на їжу, платити за всіх, розділила комуналку. Не була я зобов’язана годувати ледаря і її дитину. Не була — і точка.
Тоді Оксана зрозуміла, що просто так мене не вижене. Одного разу, коли мене не було вдома, вона перерила мої документи. Знайшла папери на хату. А там була одна річ: після розлучення з батьком Юрка я викупила його частку, але оформила все на сина. Тоді здавалося — нехай буде його, адже він у мене один…
Оксана була в захваті. Погрожувала:
— Забирайся звідси! Тут твоїх прав нема! Скажеш Юркові — розлучуся і половину заберу. Тоді і ти, і він опинитеся на вулиці!
Що я могла відповісти? Я розуміла, що син — між молотом і ковадлом. Не хотіла його роздирати. Зібрала речі й поїхала в старий батьківський дім у село. Ми колись купили його з колишнім, але так і не встигли довести до ладу. От і живу тепер у цьому закинутому кутку світу, де зимою холодно, а влітку самотній дим із труби нагадує про моє існування.
Юркові я сказала, що хочу тиші, спокою, природи. Він нічого не запідозрив. А Оксана лиш зраділа — одним ротом менше. Тепер я рідко бачу сина. Він завітав першого року пару разів, а зараз — ні слуху, ні духу. І я розумію: вона не дасть. Не дозволить.
Шкодую лише одного — що тоді не оформила хату на себе. Що повірила в синову любов, у порядність невістки. А тепер я — в самотності, без даху над головою, без родини, без надії. Старість, яка мала бути затишною, перетворилася на виживання.
Отак одна жінка — чужа, але вплелася в дім — позбавила мене всього. Хату. Сина. Поваги. І тепер я щовечора молюся, щоб син прозрів. Щоб зрозумів, кого обрав. Але боюся — буде вже пізно…
