ПОШТОВА МАРКА
Ілля пішов від Катерини, мама зітхнула так тяжко, аж серце стиснулося.
Як це? я здивувався.
Я й сама не можу збагнути. Був у відрядженні місяць, повернувся зовсім інша людина. Каже Катрі, пробач, кохаю іншу, мама дивилась кудись у далечінь.
Це якийсь жах… я мусив стримуватись, щоб не розсердитись на зятя.
Дзвонила Соломія, сказала, що мамі зле, «швидку» викликала. У Катерини розлад із ковтанням стався, мама замислилась, сльози з’явилися в очах.
Мамо, заспокойся. Звісно, сама Катя, як кажуть, чоловіка обожнювала, як святого під іконами місце для нього тримала. Плигала коло нього, як могла. А тепер от кує біду. Шкода її. Сподіваюсь, у Іллі те не серйозно з новою… Він же Катю й Соломію любив, я не міг до кінця повірити почутому.
…У Іллі й Катерини з першої зустрічі закрутилась пристрасть, одружились за два місяці. Донька Соломія народилась. Усе було в них рівно, спокійно, розмірено аж ось…
Справжня лавина
Я одразу рвонув до сестри. Про таке важко навіть говорити з близькою людиною.
Кать, що взагалі трапилось? Ілля хоч щось пояснив? Зїхав з глузду? сипав я питаннями.
Ой, Назаре, сама не розумію. То звідкись ця жінка взялася? Чи причарувала його? Ілля ніби неприкаяний стрімголов до неї помчав, нічого не зупиняє. Сказав: Катю, життя повинно текти, а не витікати. Взяв речі й поїхав Мене наче об асфальт перетягли… сльози Катерини не зупинялися.
Катрусю, почекаймо. Може, твій Ілля ще схаменеться. Усяке буває, пригорнув я свою сестричку.
…Але втрачений не повернувся.
Ілля влаштувався в іншому місті. З новою дружиною.
Ксенія була старшою за Іллю на вісімнадцять років. Та ця різниця віку не заважала їм бути щасливими. «Душа не знає літ», часто казала Ксенія.
Ілля був засліплений Ксенією. Вона стала для нього маяком.
Характер у Ксенії був непростий
Вона і любити вміла, а й байдуже ставитись теж. Бувала гостра на язик або лагідна, наче хліб.
Ілля обожнював Ксеню.
Щоразу дивувався:
Де ж ти, моя Ксеню, раніше була пів життя тебе шукав
А тим часом Катерина вирішила жорстко мститись усім чоловікам поспіль.
Гарна була за нею озирались і жінки, й чоловіки.
На роботі роман закрутила з начальником.
Катрусю, одружися зі мною. Усе золото світу тобі до ніг покладу. Будеш у мене, як панна.
Не хочу я одружуватись, Дмитровичу, надобралась уже
Поїхали краще на море. Соломію оздоровити хочу, кокетливо відповіла Катерина.
Ну, поїхали, люба
Сашко був простіший у господарстві допомагав, ремонт у квартирі зробив.
Заміж не кликав. Бо був давно одружений
Обидва ходили біля Катерини, як привязані.
Любові там не було. Просто допомагали жити, плутати тугу й усе.
Катя сумувала за Іллею. Бачила його у снах. Прокидалася в сльозах. Серце ятрили спогади, тягло до Іллі.
«Як відрізати людину з себе? Чим я не догодила чоловікові? Була покірна, турботлива, усім догоджала. Ніколи ми не сварилися»
Минуло багато років.
Так і жила Катерина: то Дмитровичу загадково посміхалась, то Сашка до родини повертала.
Соломії виповнилося двадцять, коли вона вирішила побачити батька.
Купила квиток на потяг. Думала в дорозі, як розпочати розмову з Ксенією.
Приїхала до чужого міста.
Подзвонила у двері.
По-моєму, ти Соломія, у дверях стала цікава жінка.
«Мама набагато гарніша», промайнуло в думках у Соломії.
Ви Ксенія? здогадалась дівчина.
Так, проходь. Тата нема, буде незабаром, Ксенія завела Соломію на кухню.
Як ви? Як мама? заклопоталася Ксенія. Чай? Каву?
Ксеніє, як вам вдалось відвести тата з родини? Адже він любив маму це правда, Соломія подивилась прямо у вічі Ксені.
Соломіє, не все в житті підконтрольне. В коханні гарантій немає. Буває шалена пристрасть усе змінює за мить. Одніє зустрічі вистачає Відмінити це неможливо. Доля вимішує карти як їй заманеться… Ксенія зморилась і сіла.
То невже не можна себе зупинити? Ви ж сім’ю зруйнували
Не можна, доню, коротко відповіла Ксенія.
Дякую за відвертість, Соломія навіть не стала торкатись до кави.
Хочеш дам тобі веселу пораду? Чоловік як поштова марка: чим частіше на неї плюєш, тим міцніше тримається, засміялася Ксенія. І взагалі, з чоловіком то сталь, то оксамит, так і живи. До речі, ми з твоїм татом посварились.
То його дочекатися можна? занепокоїлась дівчина.
Не знаю. Живе тиждень у готелі. Ось адреса, Ксенія написала щось на клаптику, простягнула Соломії.
Соломія навіть зраділа тепер поговорить з батьком сам-на-сам.
До побачення й дякую, швидко попрощалася дівчина.
Знайшла готель, тихенько постукала у двері.
Ілля був щасливий побачити дочку. Трішки розгублений.
Соломіє, я якраз збирався сьогодні повертатись Розумієш, сварка й усе таке
Тату, то ваша справа. Я просто хотіла побачити тебе, обережно торкнулася батькової руки.
Як мама?
Все добре, тату, вже звикли без тебе, зітхнула Соломія.
Теплий вечір за чаєм, сміх і сльози так пройшов їхній вечір у готелі.
Тату, ти кохаєш свою Ксенію? зненацька спитала дівчина.
Дуже кохаю. Пробач, доню, Ілля промовив щиро.
Зрозуміло Мені вже час, потяг скоро, схопилась Соломія.
Приезджай, Соломіє, ми ж рідні
Звісно, звісно легенько торкнулася батька й зникла за дверима.
Повернувшись додому, вирішила послухатись Ксеніїної поради.
Не любити, не дорожити, не вірити пустим чоловічим словам. Плювати
Та за три роки зустрівся особливий чоловік Кирило. Саме для неї.
Відразу відчула: це її доля
Коли своє зустрічаєш інше вже несмачне
Кирило серцем обійняв Соломію й не відпустив. Доторкнувся до душі. Соломія закохалась до нестями, без умов, до самозабуттяІ все ж, коли Соломія несподівано отримала поштову листівку від батька із зворушливим підписом «Люблю тебе, доню. Ти мій найдорожчий лист у житті», вона задумалась: як би не летіли люди світом, як би не переклеювали вони марки самотності чи пристрасті на власних конвертах, усе одно хтось десь чекає листа від рідних. Чекає погляду, слова, спогаду.
Вечорами Соломія сиділа поруч з Кирилом, тримала в руках ту саму листівку, а у вікно заглядало літнє світло тихе, довірливе, як мамині руки в дитинстві. Вона більше не шукала і не відпускала, не проклинала минуле. Просто дякувала кожній зустрічі, яка вела її до свого.
І часом думала: щастя це не ідеальні картинки, а справжні сліди від сліз, прощань, дивних порад і поштових марок. Адже найміцніше у житті тримає те, у що колись хтось вірив і на що чекав.
