У будинку культури в невеликому провінційному містечку на Полтавщині було затишно, хоч і старезно. Дітлахи тіснотились у залі, не відводячи очей від сцени. Там, під світлом вицвілих прожекторів, знову виступав Дмитро Гнатович — літній фокусник, якого знав кожен у окрузі. Його капелюх — потертий, з пошарпаними краями, але все ще сповнений див — давно став місцевою легендою.
Він не був циркачем у звичному розумінні. Дмитро Гнатович — людина з великим серцем і дитячою душею. У кожному його номері жила не магія трюків, а магія надії. Сьогодні він готував фінал: із капелюха мало з’явитись живе півника на ім’я Грицько. Зал затамував подих.
— А тепер — увага! — урочисто проголосив чарівник і дістав із капелюха скуйовдженого півника.
Дитячий захоплений крик розіллявся по залі, наче весняна повінь: оплески, вигуки, сміх. Та коли Дмитро Гнатович уже збирався кланятися, він піймав на собі чийсь погляд. Один-єдиний — не смішний, не граючий. Погляд хлопчика років семи, що сидів на останньому ряду і, не кліпаючи, дивився на півника.
— Привіт, малий. Ти сам? — запитав чарівник, підійшовши.
— А півник справжній? — із захопленням прошепотів хлопчик.
— Авжеж! Хочеш — погладь. Його звуть Грицько.
Хлопчина обережно підійшов, провів долонею по пір’ю. Очі сяяли, губи тремтіли.
— А йому не страшно в капелюсі сидіти?
— Грицько не боїться. Він сміливий. Як ти.
— Олесь! — почувся голос.
До них спішила жінка з втомленим обличчям.
— Ну, Олеську, ну коли ж ти втихомиришся? — зідхнула вона й звернулася до чарівника: — Вибачте. Він у нас особливий. Невгамовний.
— Ви його мати? — запитав Дмитро Гнатович.
— Вихователька. Він із притулку, батьків недавно втратив…
Коли Олесь пішов, понурившись, чарівник відчув, ніби хтось стиснув йому серце. Ні, він не міг просто забути цього хлопчика.
— Скажіть адресу вашого дитбудинку.
Жінка здивувалася, але назвала вулицю та номер.
Усю ніч Дмитро Гнатович не спав. Він згадував, як багато років тому, після розлучення, втратив зв’язок із власним сином. А тепер, дивлячись в очі цього хлопця, відчував — доля дає йому другий шанс.
Схід сонця застав його біля дитбудинку з великим пакетом цукерок. Олесь сидів у кутку, відокремлений від галасливої юрби. Побачивши Дмитра — засяяв. А коли побачив, що той привів із собою й Грицька — підскочив від радості.
Так почалася їхня дружба. Спочатку рідкісні візити, потім — прогулянки у парк, книжки, мультики. Олесь прив’язався до нього всією душею. І Дмитро Гнатович — теж.
Одного дня він наважився і підійшов до Галини Петрівни, тієї самої виховательки:
— Я хотів би усиновити Олеся.
— Одинокій людині — не дозволять, — м’яко, але сумно відповіла вона. — Закони такі…
Чарівник похилив голову. Він не знав, що Галина вже давно спостерігала за ним. І що кожен раз, коли він приходив, її серце билося тривожно. Вона теж полюбила цього дивного, трохи кумедного, але по-дитячому доброго чоловіка.
А через тиждень Олесь, сидячи на лавці і тримаючись за Грицькове пір’я, раптом тихо запитав:
— А можна я буду жити з тобою?
Дмитро завмер. Він не знав, як пояснити про папери, про неможливе.
Але хлопчик раптом сказав, довірливо зазирнувши йому в очі:
— А якщо Галина Петрівна піде з нами? Вона добра. Вона буде тобі дружиною, а мені — мамою. Тоді ми точно будемо сім’єю.
Чарівник подивився убік. Там, біля вікна, стояла Галина. І він раптом зрозумів — хлопчик має рацію.
Він підбіг до неї, серце билося, у голові — тисяча думок. Але нічого казати не довелося. Вона все прочитала в його очах. Вона вже знала.
Олесь підбіг і пригорнувся до них обох.
І в ту мить, серед старих стін, серед запаху крейди, фарби та дешевого прального порошку, у коридорі звичайного притулку народилася сім’я.
Така, про яку мріють у казках… Бо іноді щастя приходить до тих, хто не боїться ділити своє серце.
