Привласнив чужу дружину
Коли вони почали жити разом, Дудник виявився чоловіком слабовольним і нерішучим.
Всі його дні минали, залежно від того, з яким настроєм він прокидався. Інколи він піднімався радо та жваво, жартував цілий день, сміявся на увесь голос.
Та переважно Дудник був задуманий, багато пив кави, ходив хатою похмурий як і годилось людям творчих професій. А він до них належав: Віктор Дудник працював у сільській школі, викладав малювання, трудове та інколи музику (якщо вчителька музики була на лікарняному).
Він душею тягнувся до мистецтва. Втім, свої творчі пориви в школі реалізовувати було складно, тому потерпала хата Віктор облаштував майстерню у найбільшій світлій кімнаті, яку Марічка давно запланувала під дитячу для майбутніх дітей.
Але дім був його, тому Марічка не перечила.
Дудник заставив кімнату мольбертами, розкидав тюбики фарб, шматки глини і творив: малював, ліпив, різьбив…
Він міг до пізньої ночі писати якийсь дивний натюрморт, а на вихідних ліпити незрозумілі фігурки.
Свого «мистецтва» він не продавав, а вішаки й полиці ламалися від глиняних звіряток і картин, які Марічці не подобались. Друзі-художники, що приїжджали у гості, мовчали, лише багатозначно зітхали, оглядаючи «шедеври».
Ніхто не хвалив.
Тільки Лев Герасимович Печерський, найстарший, після пляшки калинової наливки вигукнув:
Яка ж це марнота, Вітю! Це навіть не мистецтво. Єдине, що справді варте уваги твоя гарна дружина.
Дудник гірко сприйняв критику, розлютився й вигнав Лева за воротa.
Геть звідси! крикнув. Ти нічого не тямиш в мистецтві! А-а, все ясно заздриш! Бо через пиятику вже пензля в руках не втримуєш, тому й ображаєш інших!
Лев Печерський ледве не впав із ганку, а Марічка вибігла слідом просити вибачення:
Не звертайте уваги, я мала попередити…
Не виправдовуйтеся, доню, втішив Лев. Мені вас шкода. Дім у вас чудовий, а ці його картини й фігури ховати б подалі. Бо ж для митця творіння дзеркало душі. А в Віктора душа, як порожній холст…
Поцілувавши їй руку, Лев пішов.
Віктор потім ще довго кричав, ламав фігурки, рвав картини, і лише за місяць заспокоївся.
***
Попри все, Марічка ніколи не перечила чоловіку.
Вона вірила: коли зявляться діти Віктор забуде захоплення і переробить майстерню під дитячу.
Після весілля Віктор був зразковим сім’янином: приносив додому свіжі фрукти й зарплату, дбав про молоду дружину.
Але невдовзі все змінилося. До дружини охолов, гроші перестав віддавати, а весь клопіт про господу ліг на плечі Марічки. Їй дістались і город, і курник, і свекруха.
Новина про майбутню дитину спочатку надзвичайно зраділа Віктора. Радість була передчасна через тиждень Марічка тяжко захворіла, опинилася в лікарні й втратила дитину на ранньому терміні.
Дізнавшись про це, Віктор різко змінився, став вередувати та звинувачувати молоду дружину, замкнувся вдома.
Повернувшись з лікарні, Марічка почула жахливе: Віктор не впускав її в дім.
Відчини, Вітю!
Не впущу, крізь сльози кричав чоловік. Ти мала народити мою дитину, а твоєї вини моя мама у лікарні з серцевим нападом! Ти принесла нещастя в наш дім. Не стій на порозі, йди геть!
В очах Марічки потемніло, вона опустилася на ганок.
Віть, мені ж теж важко, ти ж знаєш!
Та Віктор глухо мовчав і не відчиняв. Марічка так і засиділася на ганку до ночі.
Нарешті відчинили двері, Віктор вийшов, худий і блідий, замкнув будинок, не глянувши на дружину, і пішов геть.
Марічка ввійшла до хати й впала на ліжко.
На ранок сусідка принесла лиху звістку: свекруха померла після інфаркту.
Це доконало Віктора. Він звільнився зі школи, ліг у ліжко, і сказав дружині:
Я тебе ніколи не любив. Маму жалів. Ти зламала наше життя.
Слова жалили гостро, але Марічка вирішила не кидати чоловіка.
Шли дні краще не ставало. Віктор лежав, майже нічого не їв: виразка шлунка загострилася. Зявилась апатія, він зовсім перестав вставати.
Одного разу Марічка дізналася: Віктор подав на розлучення, суд їх розвів.
Марічка пролила чимало сліз.
Хоч і намагалася обійняти і підтримати чоловіка, той тільки відмахувався і погрожував вигнати з дому, коли видужає.
***
Марічці не було куди йти.
Її мати, віддавши дочку заміж ще зі школи, невдовзі переїхала до вдовця біля Чорного моря. Продала хату й поїхала назавжди, залишивши доньку без даху над головою.
Так Марічка опинилась у пастці.
***
Настав день, коли в хаті не залишилось їжі. Марічка знайшла останню крупу, відварила єдине яйце, що знесла курка, і зготувала рідку кашу для Віктора.
Так склалося, що вона мала б вже годувати з ложки маленьке дитя, та змушена доглядати чоловіка, який не цінував її.
Я на ярмарок піду в сусіднє село. Спробую продати курку чи обміняти на їжу.
Віктор, дивлячись у стелю, невдоволено сказав:
Навіщо продавати? Звари краще бульйон досить уже тих каш.
Марічка нервово почала перебирати край свого легкого плаття єдиного, в якому колись і заміж виходила, і зараз носила у спеку.
Мені шкода різати курочку. Віднесу на обмін. Вона звикла до мене…
Пеструха зневажливо кинув Віктор, кожній курці ім’я дала? Безглузда! Чого від тебе чекати…
Марічка стиснула губи.
Як підеш на ярмарок візьми й мої фігурки, раптом хто купить.
Вона взяла дві глиняні свистульки у формі жайворонків і пузату свиню-скарбничку, якою Віктор дуже пишався. Швиденько вийшла з хати, боячись, що чоловік вимагатиме забрати й картини.
Бо ті виставляти соромно.
***
Був спекотний день село святкувало ярмарок.
Марічка здивовано дивилася на різнокольорові хустки та ятки: тут мед, там цукерки, далі шашлик і музика… Народу сила-силенна.
Зупинилась біля лавки. Притисла до грудей торбинку з куркою, погладила її. Жалко було розлучатись.
Колись Марічка принесла додому поранене курчатко потім воно стало її улюбленицею. Пеструха завжди бігла до неї з хати, весело сіпаючи крильцями.
Аж тут до неї звернулась літня продавчиня:
Бери біжутерію, дівчино, і срібло маємо, і ланцюжки під золото!
Дякую, не треба, я курку продавати хочу. Несучка хороша, яйця великі…
Курку?.. Куди ж її тут?
Раптом молодий чоловік біля прилавка насторожився:
Покажіть курку.
Ось, Марічка обережно подає йому курочку.
Скільки хочеш? Дешево, чого так?
Трохи шкутильгає, але здорова, стиха пояснює Марічка.
Гаразд, куплю. А це що?
Він показує на глиняні вироби.
Це свистульки, копилка… ручна робота, недорого. Грошей дуже треба.
Заберу все. Люблю незвичне.
Торговка пирхнула:
Денисе, куди тобі ті іграшки? Йди краще до брата з шашликами!
Марічка, схопивши гроші, раптом злякалася:
Ви ж не на м’ясо курку берете?! Вона ж не мясна…
Та ні, подарую мамі вона курей тримає. Хочеш приїзди в гості, побачиш свою Пеструху!
***
Вже на підході до дому Марічку наздогнав автомобіль, з вікна визирнув Денис:
Дівчино, у вас іще статуетки є? Я б іще купив на подарунки.
У нас таких повна хата! радісно всміхнулась Марічка.
***
Віктор, почувши голоси, злісно кликнув:
Хто там, Марічко? Принеси води!
Денис кинув погляд на Віктора і відійшов до картин.
Неймовірно… А хто це писав? Ви?
Я! підскочив Дудник. Діти малюють, а я пишу! Ви що, не розумієте?!
Мені подобається. Куплю. А це все ваші скульптури?
Мої! викрикнув Дудник, штовхнувши Марічку з водою.
Він скрадався навколо гостя, хвальковито показував свої роботи, а Денис кидав погляди на Марічку відзначив її румяні щоки і тремтливу сором’язливість.
Епілог
Марічка дивувалась «чудесному зціленню» чоловіка.
Виявилось, Дудник і не хворів!
Варто було зявитися людині, якій нібито сподобалися його твори, як Віктор ожив.
Денис майже щодня приїздив до хати: то картину купить, то фігурку.
Як тільки скінчилися одні вироби почалися інші.
Дудник нарешті поліз у майстерню малювати нове, думаючи, що став відомим.
Та Дениса цікавила зовсім не творчість Дудника.
Насправді, він приходив до Марічки.
Він закохався першого дня, лише побачивши її на ярмарку.
Згодом дізнався, яке сіре й тяжке її життя із дивакуватим, байдужим чоловіком.
Тому й їздив щоб купити чергову «картину» й просто поспілкуватися.
Зрештою, Марічка залишила чоловіка і поїхала з Денисом.
Денис повернувся у рідне село, а «шедеври» Дудника кидав у піч, глиняних чудиків складав у мішок.
Він згадував ніжне обличчя Марічки.
Відразу зрозумів: це її доля.
***
Дудник не очікував такого повороту.
Як тільки Денис зник разом із Марічкою, Віктор відчув гіркоту: дав себе так обдурити.
Бо ж знайти добру дружину важко. А Марічка була саме така терпляча, дбайлива, добра.
Він усвідомив, як багато втратив.
Зануритись у депресію не було сенсу: ніхто більше не нагодує, не принесе води, не облаштує дім…
Життя навчило Дудника важливому: справжню цінність має не показне, а людська доброта, любов та підтримка, яку легко втратити, якщо її не цінувати.
