Одного разу, коли Наталя смажила баклажани, у двері раптом подзвонили. Відчинивши, вона побачила сина — Андрій стояв із сумкою та втомленим поглядом.
— Мамо, я пішов від Олі, — видихнув він одразу.
— Як пішов?! — здивовано перепитала Наталя.
— Набридла вона мені. Ані готувати, ані прибрати, ані працювати… — говорив він, ледь не плачучи. — Пустиш пожити?
— Ні, — різко відповіла Наталя, витираючи з рук олію, не відводячи погляду.
Андрій знітив:
— Що це значить — ні?
— Саме те й значить. Не впущу. Але давай присядемо, поїси. Потом поговоримо.
Андрій їв борщ з паляничками так, ніби не їв тиждень. Між ложками скаржився:
— До весілля по кав’ярням бігали, було весело. А одружився — думав, їжа сама на столі з’являтиметься. А вона, як дитина, в інтернеті рецепти шукає — то пересолить, то сире. Удаю, що смачно, але ледь ковтаю.
— Та вона ж старається, сину, — зітхнула мати. — Не всім із першого разу виходить. А ти лише лаєш.
— Старається? А хто безлад влаштовує? Усе розкидано! Білизна на стільцях, на ліжку, навіть у ванній. Біля шафи — як після буревію. Вона то дрімає, то у ноутбуці сидить. Я ходжу, збираю за нею, зробив зауваження — заплакала.
— Молода ще, дурненька, — спокійно сказала Наталя. — А ти що, зовсім дорослий? Нюні розпускаєш. Чоловік має приклад давати, любити, тоді й дружина зміниться.
— Та я ж її люблю…
— А вона цього не відчуває. Ось і все.
Наступного ранку, поки син пішов на роботу, Наталя подзвонила Олі:
— Доню, завітаю до тебе, побалакаємо.
Купила продуктів, дійшла до квартири — двері відчинила Оля, ще сонна.
— Ти Андрія на роботу провела? — запитала Наталя, заходячи на кухню.
— А нащо? Він сам зібрався та пішов, чай із бутером випив. А що?
— Тобі це нормально? А на кухні що — посудний апокаліпсис? Опівдень, а ти щойно прокинулась.
— Вибачте… пізно лягла… в інтернеті сиділа…
— Олю, я тебе, як дочку, люблю. Прийшла допомогти. Зараз приберемо та обед зваримо.
— Я сама впораюсь… Ми з Андрієм самі розберемось.
— Ну як знаєш. Тільки пізніше не плачся мені. На, тримай продукти.
— Дякую. І не сердьтеся.
Минали дні. Андрій все частіше залишався у матері, одного разу навіть збрехав Олі, що їде у відрядження. Насправді просто не хотів додому.
— Набридла, — скаржився він. — Не читає, нічим не цікавиться. Лише шопінг та ігри. Працювати не хоче. Просить, щоб я їй «це й те» купував. Я не банкомат.
Наталя слухала, не сперечалася. Але наступного вечора на порозі з’явилася Оля. Уся в сльозах.
— Мамо… він мене не любить… приходить пізно, не їсть, не розмовляє… каже, даремно одружилися… Це ви його так виховали.
— А може, твоя мама дещо недодала? Ти думаєш, лише у чоловіка є обов’язки? У жінки теж. А жити разом — це праця, а не прогулянка парком.
Вони довго розмовляли. Наталя пояснювала, направляла, просила. Домовились: Оля почне вчитися готувати, прибирати, шукати роботу.
Минуло кілька місяців. Наталя допомогла влаштувати невістку на роботу, навчила варити борщ, смажити котлети. Одного разу запросили її в гості. На столі — домашня вечеря.
— Мамо, Оля — золото. Вечеряємо, як у ресторані! Вона так швидко всьому навчилась.
Наталя стримувала сльози. Погладила Олю по плечу:
— Молодець, доню. Усе в твоїх руках.
Життя налагодилось. Вранці подружжя снідало разом, увечері — готувало вечерю, ділило справи. Андрій перестав бігати до матері із скаргами, а Оля — із сльозами.
Через п’ять років у них народилася донька. На перший день рождения зібрали родину. Після застілля Оля підійшла до свекрухи:
— Мам, дякую. Без вас ми б розійшлися. Я тоді була така дурна…
— Ти була розумною, лише невмілою. А тепер — ось вона, родина.
— Хочу раніше вийти на роботу. Допоможете з донечкою? По черзі з моєю мамою?
— Звісно, дурненька. Адже це щастя — бути поряд.
Відтоді Наталя стала не лише свекрухою — подругою. Тепер у пари вже двоє дітей. Наталя на пенсії, і онуки часто ночують у неї. А коли хтось запитує її, як вийшло врятувати чийсь шлюб, вона відповідає:
— Я завжди за жінок. Тому й синові дістається, якщо поводиться не по-чоловічому…
