“Здається це той будинок, другий за поворотом”, — Юрій зупинився біля доглянутої хати з квітником на подвір’ї.
Хоч хвіртка і була відчинена, але Юрій спершу голосно привітався, не наважуючись зайти без запрошення. Господар, який стояв біля порога, закликав незнайомця. Висока і сухорлява, жінка років шестидесяти, вдивлялась в обличчя юнакові.
— Я Юра, студент з університету. Вам мали сказати, що я прийду. Я фольклор збираю, для практики.
— Так-так, нам казали. Проходь, не соромся.
Юра за господинею зайшов до хати, в око відразу впали яскраві фіранки та багато вазонів на вікні. Біля вікна стояв стіл, накритий картатою скатертиною. Господиня накинула на голову заквітчану хустку, запрошуючи гостя присісти.
— Юра, значить, — повторила вона його ім’я, — Ти сідай, Юрко.
Таке ласкаве звертання збило з пантелику, але він був радий такому душевному прийому.
Коли Юра з господарями обійстя випили по чашці чаю з домашніми пирогами, Юра дістав зошит з готовністю записувати рідкісні коломийки і пісні, глянувши на стіну, де висів календар 1980-го року.
Господар трохи зніяковів, згадуючи відомі йому сільські коломийки:
— У них слова трапляються некультурні, — відказав він.
— Ну то й що, це ж народна творчість, говоріть, як є, не соромтеся, — намагався переконати чоловіка Юра.
Господар Степан Васильович лише розсміялася:
— Ось на думку нічого не спадає культурного, а з лайливими словами не хочу …
— Даремно ви так, це ж фольклор, — відмахувався Юра.
— Я тобі краще якусь пісню заспіваю, — сказала Катерина Іванівна і почала наспівувати куплет ліричної пісні.
А тоді і господар згадав коломийки без лайливих слів, а Катерина Іванівна йому підспівувала:
— От-от, — зрадів господар, — Катря краще знає.
Вони з дружиною переглянулись, розуміючи одне одного з півслова.
І тоді якось світло стало і настільки затишно в цьому маленькому сільському будиночку, господарі якого, здавалося, розмовляють між собою поглядом. Обидвоє привітні та гостинні.
— Ой, я вже дві години у вас сиджу, — опам’ятався Юра, — У вас справи є, мабуть.
— Ну що ти, Юрчику. Сиди. Справи можна і між справою зробити, — відмахнулась господиня.
Перед обідом Юра повернув на вулицю, де повітря було наповнене запахом скошеної трави та квітучого бузку. Він увійшов у сіни, лиш взявшись за ручку дверей, почув голос Степана Васильовича:
— Серденько моє, накривай на стіл. Гість уже на порозі.
Юрі, наче на лице промінь сонця впав, стало так тепло від цього звертання “серденько”, хоч і не йому воно було адресоване. “Це ж скільки вони разом, — подумалось йому, — Вже діти дорослі і онуки є. Вже давно живуть під одним дахом, а звертаються одне до одного, як щойно закохані”. Юра згадав, що так закохані у старовину називали свою пару “душа моя”, “серденько”.
— Може я чогось і не згадала, ти вже вибачай, Юрко, — сказала на прощання Катерина Андріївна.
— Все добре, мені дуже сподобалось. Вашу пісню я точно до звіту додам. І кілька ваших, Степане Васильовичу, коломийок теж. Хоч ви і говорите, що вони некультурні.
Через пів години Юра стояв на зупинці, сховавшись від сонця. Він згадав свою сварку з дружиною, і настрій погіршився. Всього пів року як живуть і вже встигли посваритися через дрібницю якусь. Весь минулий день пройшов в мовчанці, ніхто перший не заговорить.
Додому він прийшов раніше Інни. Підігрів вечерю, зробив салат, поставила чайник. Інна прийшла, буркнула “привіт”. А Юра посміхнувся — не натягнуто, щиро.
— Привіт, душа моя, — тихо проказав він.
Інна застигла з сумочкою в руках.
— Проходь, вечеря вже готова, — м’яко проказав хлопець.
Іннина скутість відходила разом з образою.
— Ну нічого собі! Це ти мене так називаєш? Так незвично.
— А кого ж іще. Тут більше нікого крім нас немає.
У невеликій кухні сиділа пара, зовсім не згадуючи вчорашню сварку. Юра думав над тим, як всього одне слово може іноді зігріти стосунки. Знаходив лише одне пояснення — такі слова треба завжди говорити з душею, без примусу. От як Степан Васильович може назвати свою дружину серденьком.
