Коли Марійці виповнилося шість, її світ розколовся навпіл. В один з вечорів батько зібрав речі та вийшов з хати. Не на роботу. Не до крамниці. Назавжди. Тоді вона ще не розуміла, що означає страшне доросле слово «розлучення». Просто з того дня він більше не повертався. Не обіймав. Не цілував у маківку перед сном. Не казав: «Я поруч».
Здавалося б — звичайна історія. Така, як у багатьох. Але для маленької дівчинки це був кінець світу, бо вона вирішила: це її провина. Вона їсть. Її треба одягати. Незабаром у школу — а це витрати. А мама втратила роботу, і бідний тато вже не витримав… стомився тягнути їх обох.
— Мамо, а якщо я їстиму менше, тато повернеться? Можна я тільки в садочку їстиму… — промовила дівчинка, дивлячись блакитними очима в обличчя матері.
Жінка притиснула дитину до грудей і заплакала. Плакала довго, а Марійка — їла все менше. Але тато так і не прийшов.
Перше вересня. Марійка йде до школи. Вперше — у перший клас. Білосніжна блузка, чорна спідничка, жакет і два величезні банти, як у ляльок з вітрин. Вона стояла перед дзеркалом і думала: «Якби тато побачив мене зараз, він би точно повернувся. Хто ж відмовиться від такої гарної дочки?»
Мама тримала її за руку, в іншій — букет для вчительки. Дівчинці було й страшно, і радісно. Але все це затьмарювала одна, майже відчайдушна надія: тато прийде. Він мусить прийти. Сьогодні він не може не прийти.
— Марійко, чого ти все озираєшся? Не бійся, я поруч, — тихо сказала мама.
Але дівчинка не боялася. Вона шукала. Шукала батька в натовпі. Шукала поглядом, серцем, диханням. Вірила: він тут. Просто не бачить її. А вона ж у першому ряду — він точно міг помітити!
Коли лінійка закінчилася, і першокласників повели до класу, Марійка стискала зуби, щоб не розплакатися. Вона так старанно готувалася — і намарно. Чи ні? А раптом він таки побачив? Просто не підійшов?
— Тато чекає нас вдома? — запитала вона в мами по дорозі.
— Не знаю, доню… — важко відповіла жінка.
Але Марійка бігла попереду. Вона була впевнена: він там. Відчинила двері… й побачила порожню хату. Тільки тоді заплакала. По-справжньому.
Мама гладила її по волоссю, казала, що, може, батька не відпустили з роботи. Але сама давно знала: він не прийде. Він не прийшов і тоді, коли вона сама пішла до нього, благаючи:
— Олександре, я нічого від тебе не прошу. Але Марійка чекає. Вона вірить. Прийди хоч раз. Поговори з нею.
— Прийти? — відмахнувся він. — Так треба ж з подарунком, квітами… А в мене нема грошей. Не треба дитині брехати.
— Щоб ти подавився цими грішми… — прошепотіла мати, виходячи й грюкнувши дверима.
Дівчинка росла. Тихою, слухняною, старанною. Без істерик, без скарг, без зайвих питань. Просто намагалася — до виснаження — бути хорошою. Вчилася на відмінно. Не тому, що прагнула до успіху. А тому, що десь у глибині душі сподівалася: «Ось зараз він дізнається, як я добре вчуся, і прийде. Посміхнеться. Погладить по голові. Скаже, що пишається мною».
Але він не приходив.
— Мамо, а давай запросимо його на мої іменини? Я не хочу подарунків. Хай просто прийде…
Мати не відповідала. А Марійка зачинялася в кімнаті й плакала. Бо знала: не прийде.
Вона закінчила школу із золотою медаллю. Випускний — свято, яке мало стати гордістю для всієї родини. Сукню пошили, дід із бабою приїхали з села. Але за дві години до початку вона сіла на лавочку біля будинку, де жив батько. Хотіла запросити. Хотіла показати, якою стала. Хотіла, щоб він хоч раз сказав: «Пробач мене, донечко. Я пишаюся тобою».
Він вийшов із під’їзду. Сумка на плечі, погляд ковзається повз людей.
— Тато! — вигукнула вона. — Це я! Марійка!
Він обернувся. Секунда мовчання.
— Виросла, — кинув він холодно.
— Я школу закінчила. З медаллю. До Києва їхатиму вчитися…
— У мене грошей нема. Не сподівайся.
— Я не за грішми… Я хотіла запросити тебе на випускний…
— І що мені там робити?
Вона більше не слухала. Бігла геть. Сльози перехоплювали горло. Саме тоді, стоячи на перехресті сама, Марійка зрозуміла: її дитинство скінчилося.
Вона закінчила університет. Повернулася в рідне місто — мати важко захворіла. Влаштувалася на роботу, зустріла Олега. Чесного, доброго. Вийшла заміж. Народила доньку. Потім другу. Слово «тато» викреслила з серця. Більше ніколи не згадувала.
Сьогодні їй — тридцять. Кругла дата. Субота. У хаті весело. Мати грає з онучками, Олег поїхав зустрічати своїх батьків. Марійка на кухні допікає останні страви.
Дзвінок у двері. Вона біжить відчиняти — думає, свекор із свекрухою. Але… на порозі стоїть вінВін стояв з опущеними очима, немов розбитий, і в цю мить вона остаточно зрозуміла — ніколи не відпусти ту біль, що її вони обидва пронесли крізь роки.
