**ЯК БАБУСЯ ОЛЕНА ЗНАЙШЛА ДОНЬКУ**
Тихого села вечір обгортав мякою темрявою, коли Олена Семенівна, яку всі в селі звали просто баба Олена, вийшла зі свого старого дому й, підійшовши до сусіднього тину, тричі постукала костурчаками по шибці. Вікно відгукнулося глухим, але знайомім стуком. За мить у вікні зявилося здивоване, зморшками покрите обличчя сусідки Марії. Вона розчинила старі, скрипучі двері й вийшла на ґанок, поправляючи непокірну пасмо сивих волосся.
Оленко, рідненька, чого ти стоїш, як чужа на порозі? Заходь, не соромся, я якраз чай заварюю, гукала вона через подвіря, але в голосі вже чулося занепокоєння.
Ні, Маріє, дякую, не зайду, голос Олени тремтів, і вона сама дивувалася цій раптовій слабкості. Справа до тебе, важлива, дуже важлива. Слухай, сусідко, мені треба їхати до міста, у саму обласну лікарню. З направленням, терміновим таким. Із очима моїми біда трапилася, змучилася я. Сльозяться вони без упину, все переді мною розпливається, ніби в густій імлі, а вночі так болять, що світ не милий. Лікар наш, ще молодий, подивився й розвів руками треба, каже, операція, і негайно, інакше інакже зовсім осліпнути можу. Куди їхати, як розуму не прикладу, сама я, зовсім сама. Але думаю, світ не без добрих людей, підкажуть, направлять, куди треба.
Оленочко, ріднесенька, звісно, звісно, їдь, не гайся! одразу ж відгукнулася Марія, переступаючи з ноги на ногу у своїх стоптаних капцях. За господарством твоїм придивлюся, за козою твоєю Зіркою, за курчатками, за всім-усім! Не переймайся так! Ти правду кажеш самій у темряві лишитися, це ж яким лихом обернеться? Їдь, і хай Господь тебе береже!
Олені Семенівні було далеко за сімдесят. Життя її, довге й неймовірно важке, помотало її світом, випробовувало на міцність, било так, що, здавалося, вже й підвестися не можна. Але вона підводилася. І врешті, наче поранений птах, знайшла собі притулок тут, у цьому тихому селі, у хатці, що дісталася від давно померлих родичів. Дорога до міста здавалася їй безкінечною й лячною. Сидячи в трясучому автобусі, вона стискала в руках свою потерту торбинку й без кінця крутила в голові одну й ту саму тривожну думку.
«Ножем ножем будуть до очей моїх торкатися? Та як же це можливо? Хоч і казав лікар, заспокоював: «Не бійтеся, бабусю, операція не складна», а серце ноє, передчуттям якимось важким стискається. Страшно. Ой, як же страшно самій».
У лікарняній палаті, куди її призначили, було чисто, пахло ліками й тишею. Біля вікна на ліжку лежала ще молода жінка, а навпроти така ж, як і вона, літня. Від цього сусідства на душі в Олени Семенівни стало трохи спокійніше. Вона втомлено опустилася на запропоноване ліжко й подумала: «Оце ж лихо яке, горе моє не самотнє. І молодих, і старих ця хвороба не милує».
Після обіду, який тут називали «тихою годиною», у палату навалилися родичі. До молодої жінки примчав чоловік із сином-школярем, навантажені пакетами з фруктами й соком. До іншої сусідки прийшла дочка з чоловіком і малою, кучерявою онукою, яка дзвінко сміялася й балакала без упину. Вони оточили свою матір і бабусю турботою, увагою, теплими словами. У палаті стало шумно, весело й нестерпно самотньо. Олена Семенівна відвернулася до стіни й зітхнула. Ніхто не прийшов до неї. Ніхто не приніс їй ні яблучка, ні простого доброго слова. Вона була тут зовсім одна, всіма забута, нікому не потрібна стара. Серце стислося від гіркої, пронизливої заздрості й безнадійної туги.
Наступного ранку відбувся обхід. У палату увійшла жінка-лікарка у білосніжному, ідеально випрасуваному халаті. Вона була молода, гарна й випромінювала такі спокій і впевненість, що бабі Олені одразу стало легше.
Ну як ваш самопочуття, Олено Семенівно? Як настрій, бойовий? голос у лікарки був низький, оксамитовий, сповнений щирої участі й тепла.
Нічого, нічого, доню, терпимо, куди дінешся, закрутилася бабуся. Вибачте, любка, а як вас по імені-по батькові величати?
Віра Петрівна. Я ваша лікуюча лікарка. А ви, Олено Семенівно, розкажіть мені, а до вас хтось із рідних прийде? Діти є? Може, кого попередити треба?
Серце баби Олени тьохнуло. Вона опустила очі й прошепотіла першу спальну відмову, гірку й таку далеку від правди: «Нема, донечко, нема в мене нікого. Бог діток не дав»
Лікарка ніжно погладила її по руці, щось відмітила в історії хвороби й вийшла з палати. А Олена Семенівна лишилася сидіти на ліжку, і її ніби хтось обпалив ізсередини. Совість заворушилася, застукала у скронях. «Наві
