«Він мені не зять — і не буде!» — як бабуся руйнує мою сім’ю
Вона його з першого погляду не взлюбила. Ім’я навіть не вимовляє — лише «той» чи «твій це». Я вже сто разів просила не лізти у наші стосунки, але в бабусі на все свій погляд. «Був би порядний — давно б одружився. Дитина вже є, а штампа нема!» — тільки й чуєш від неї. Жодної поваги до нього, — зі зневірою розповідає 26-річна Олеся з Чернігова.
З Тарасом вони разом вже понад два роки. Спочатку просто зустрічалися, а коли Олеся завагітніла, вирішили жити разом. Тарас не втік, не злякався — навпаки, зробив пропозицію. Та як на зло — все пішло не за планом: спочатку вона потрапила на збереження, потім у нього почалися проблеми на роботі. Про весілля навіть думати не могли.
Жили у бабусі Олесі — у трикімнатній хрущовці на Оболоні. Квартира була її, але з дитинства там були прописані й Олеся з мамою. Нещодавно — ще й Тарас. Народилася донечка — місця стало ще менше, але любов тримала їх разом.
У ЗАГСі вони так і не побували. Спочатку — через здоров’я, потім — через побутову мішуру. Але Тарас казав: «Хочу, щоб у тебе було свято. Щоб було гарно, з кільцями, з сукнею, як ти мріяла». Він хотів зібрати гроші та зробити справжнє весілля, а не просто розписатися.
Ось тоді бабуся — Ганна Іванівна — і розлютилася. Її думка була категоричною: поки не одружився — не чоловік. Хоч Тарас ніколи не відкидав ні Олесю, ні дитину, бабуся вважала його «хитрюком». Казала — якби хотів, давно б усе зробив. А формальності, на її думку, вирішують усе.
Коли Тарас залишився без роботи, бабуся не давала йому спокою. То лінюхом назве, то дармоїдом, то «хлопчиськом без хребта». Йому ставало нестерпно вдома, і він влаштувався куди завгодно — лише б тікати з очей. Робота важка, платять гривні, але він шукає щось краще.
Мати Олесі — жінка м’яка, у справи молоді не лізе, але навіть вона визнає: Ганна Іванівна занадто. Втручається, диктує, критикує. А в молодят — і так клопіт повно.
Подруга Олесі давно радить з’їхати. Навіть пропонувала пожити у себе. Але в Тараса заробіток нестабільний, а оренда — це половина доходу. Комуналку ще б потягнули, але як жити на решту?
«Терпимо, — тихо каже Олеся. — Сподівалися, що скоро все налагодиться. А потім сталося це. Він пішов увечері з друзями. Обіцяв бути о одинадцятій. Дванадцять — нема. Перша — нема. Я почала дзвонити, хвилюватися. Бабуся все бачила. Повернувся під ранок, п’яний. Виправдовувався, просив вибачення. А бабуся… Вона не втрималася. Накинулася, закричала, вигнала. Сказала: «Квартира моя — маю право! Ще раз побачу — викличу поліцію!»
З того часу Тарас живе у друга. Щодня дзвонить Олесі, сумує за донечкою. Каже, що шукає вихід. Обіцяє знайти квартиру, забрати їх. Але поки — лише слова. Ні грошей, ні можливості.
А Олеся метається між двома вогнями: з одного боку — коханий, з іншого — дах над головою. Бабуся не здається. Її правила в її домі — не обговорюються.
Та чи має вона право руйнувати чиюсь сім’ю лише тому, що все не за її шаблоном? Невже штамп — це міра любові та відповідальності? Невже заради формальності варто позбавляти дитину батька, а жінку — опори?
Олеся не знає, що робити. Вибору нема. Грошей нема. Надія — лише на чоловіка. Але в нього — тільки обіцянки.
І ось вона сидить уночі, дивиться у порожню кімнату, де колі лежав його рюкзак, і питає себе: «А може, справді — не мій він людина? Може, бабуся права?»
А може, просто хтось занадто хотів бути правим — і зламав те, що будувалося любов’ю…
