Коли бабуся дізналася, що онук хоче її виселити, вона швидко продала квартиру й поїхала до Європи.
Все частіше я переконуюся: ніякі родинні зв’язки не гарантують любові, поваги чи турботи. Ось і в нашій родині сталася історія, від якої досі тьохкає серце — розповідь про те, як онук ледь не викинув рідну бабулю з її власної оселі. Та вона виявилася мудрішою за всіх нас і зробила так, що зараз одні рвуть на собі волосся, а інші захоплюються її силою.
Знайомтеся: бабусю звуть Орина Ярославівна. Їй сімдесят п’ять, і вона — втілення енергії, смаку до життя та розуму. За плечима — довга робота, виховання дітей, допомога кожному, хто просив. Після смерті чоловіка вона лишилася сама у великій трикімнатній квартирі в самому центрі Львова. І саме на це житло положив око її рідний онук — Богдан, брат мого чоловіка.
Богдан із дружиною та трьома дітьми давно тіснилися у квартирі тещі. Тісно, галасливо, сварки що дня. Купувати своє — не хотіли: «навіщо платити іпотеку, коли є бабуся з квартирою?» Та й чого чекати? «Скоро стара вже відійде, і все буде наше». Словами цього не казали, але відчувалося у кожному погляді, у кожній єхидній посмішці Богдана та його дружини Марічки.
Та в Орини Ярославівни були інші плани. Вона ні на що не скаржилася, жила яскраво — ходила на концерти, по музеях, навіть на побачення, що дратувало Богдана ще більше. Він не розумів: «Як так? Час би вже до телевізора прирости й чекати кінця, а вона все бігає». Чекати на смерть бабусі стало нудно. Тоді Богдан вирішив прискорити події — запропонував бабусі «по-доброму» переписати квартиру на нього, а самій переїхати у будинок для літніх. Аргументи були «переконливими»: «там про тебе дбатимуть, лікарі поряд, а тут ти нам лише заважаєш».
Бабця, почувши це, мовчки підвелася, пішла у спальню й замкнулася. А вже наступного дня була у нас — у мене та мого чоловіка. Ми давно знали про Богданові наміри і ще раніше пропонували бабусі переїхати до нас, а квартиру здавати й збирати на мрію — подорож до Японії. Орина Ярославівна вагалася, але після слів онука — вирішилася миттєво.
Ми допомогли їй здати квартиру — жильці трапилися добрі, надійні. Бабуся почала збирати. І тут Богдан вибухнув: подзвонив, влаштував скандал, звинуватив мого чоловіка в тому, що «заплющив бабусі очі», і вимагав… гроші з оренди. Його дружина Марічка зачастила до нас, спершу з дітьми, потім одна. Ходила, цвірінькала, цікавилася «здоров’ям коханої бабусі». Але суть була ясна — чекали, що ось-ось бабуся відійде, і квартира дістанеться їм.
Та життя розпорядилося інакше.
Орина Ярославівна полетіла до Японії. Її очі світилися від щастя, коли вона надсилала нам фото з Кіото, де милувалася цвітінням сакури. А коли повернулася — не зупинилася. Сказала: «Хочу ще». Ми з чоловіком запропонували продати її квартиру, купити невеличку однушку на околиці, а решту грошей витратити на подорожі.
Вона продала свою «трішку» й придбала затишну однушку у новому районі. А на решту коштів поїхала до Європи: побувала в Італії, Німеччині, а у Франції… зустріла чоловіка. Француза, удовця, пенсіонера. Вони познайомилися на екскурсії, а через місяць… одружилися. Так, звучить неймовірно, але ми з чоловіком навіть прилетіли на весілля. Невелика церемонія під Парижем, шампанське, свічки, сміх. Було так зворушливо й гарно.
А Богдан? Він знову обрався. Знову вимагав від бабусі… тепер уже її нову квартиру. Мовляв, нехай віддасть «однушку», коли вже виїхала до чоловіка. «У нас троє дітей, а жити ніде!» — ридав у трубку. Я досі не розумію, як вони всією родиною туди збиралися втиснутися.
Бабуся лише посміхнулася: «Якщо хочете, приїжджайте в гості — у нас з Жаном яка тераса».
Тепер ми з бабусею часто телефонуємо. Вона щаслива. Каже, що вперше у житті відчуває, що живе для себе. Вона нічого не вимагає, але ми завжди поруч. А знаєте, що найстрашніше в цій історії? Не те, що Богдан із дружиною чекали її смерті. А те, що вони не змогли побачити в ній людину. Лише квадратні метри.
Тож мораль тут проста: не квартира прикрашає людину, а доброта та любов. І якщо ставите майно вище за родину — не дивуйтеся, що зрештою залишитеся з нічим.
