Знаєш, в нашому підїзді було так цікаво спостерігати, як на другий поверх заселялися нові сусіди. Це була сімя завідуючого цехом з заводу ну, сам розумієш, великий завод у нашому невеличкому містечку, всі один одного знають.
І чого вони в цю стару хату? дивувалася бабуся Оксана Семенівна, яка вже на пенсії, з їхніми знайомствами могли б і в новобуді квартиру взяти.
Мамо, ти себе не рівняй. Тут же сталінка, високі стелі, просторі кімнати, величезна прихожа, а лоджія як ще одна кімната. До того ж їм телефон одразу поставили, казала їй дочка Уляна, їй десь тридцять, ще не заміжня, але завжди з макіяжем, яскрава така.
Тобі б тільки по телефону теревенити, сварила її мати. Не ходи до нових сусідів балачки вести. Люди вони серйозні!
Та які ж вони старі Молода сімя, і у них є донечка девять років, Олеся зветься. Вони майже мої ровесники, може, трохи старші, ображено відповідала Уляна.
Сусіди дійсно були ввічливими й привітними. Лідія працює в шкільній бібліотеці, а Іван уже десять років як на заводі.
Про все це Уляна розповідала моїй мамі, коли ввечері виходила посидіти на лавочці у дворі разом із сусідками.
І звідки ти вже все знаєш? сміялися жінки. Дивись, прокурор наш знайшовся!
Я ж до них телефонувати захожу. Вони, на відміну від деяких, дозволяють, натякала Уляна на тих сусідів, які вже навчилися її не пускати, бо знали, що вона засяде на телефон надовго.
Отак Уляна й сама подружилася з новими і майже щодня дзвонила від них то подругам, то колегам. Навіть не соромилася засиджуватися по півгодини біля їхнього телефону. Іноді приходила в нових платтячках, то в домашньому халаті видно, хотіла поближче з молодою парою зійтися.
Та з часом Уляна помітила, що Іван при ній стримано закриває двері кімнати з телевізором, а Лідія простенько кивне і попросить не забути закрити за собою двері.
У нас замок сам клацає французький, а в мене руки в борошні, пояснювала вона.
Що, знову щось печете? не відступалася Уляна.
Ватрушки з сиром. На сніданок. Бо зранку часу нема, питно усміхалася Лідія і бралася до свого тіста.
Уляна щораз більше кривилася і відчувала себе непотрібною.
Послухай, Лідо, якось сказав Іван, я розумію, що незручно їй відмовити, але наш телефон увечері весь час зайнятий. Друзям не додзвонитися.
Я теж помітила, що вона вже як вдома себе веде зітхала Лідія.
Якось Уляна нарядилася, нафарбувалась і знову сіла у них у коридорі з телефоном. Лідія через десять хвилин чемно натякнула: Аня, ви ще довго? Ми чекаємо дзвінка.
Уляна кивнула й поклала трубку, але дістала з кишені плитку шоколаду: Я сьогодні з гостинцем, будемо знайомитись за чаєм!
Ні-ні, заберіть, строго сказала Лідія, Олеся шоколад не може, у дитини алергія. Вибачте, але чаю з шоколадом у нас не буде.
Ну, як хочете А я ж по-людськи, знітилася Уляна.
І частими дзвінками також не зловживайте хіба щось термінове: до лікаря, рятувальникам. Тоді хоч посеред ночі. А решту вибачайте. Івану з роботи дзвонять, Олеся уроки вчить, тож шуму не треба…
Уляна мовчки пішла, ображена. Мовляв, Лідія її ревнує до чоловіка.
Ну, їй же ясно, що я молодша й гарніша, от і недолюблює, пояснювала вона мамі, а я ж з шоколадом, а вона навіть чаю не дала.
Дурна ти, доню, зітхала Оксана Семенівна, не лізь у чужу сімю під будь-яким приводом. Іди собі, свою сімю заведи. Поставиш телефон, хай тоді до тебе приходять дзвонити.
Останню спробу зійтися з Лідією Уляна зробила, коли прийшла з блокнотом за рецептом ватрушок.
Лідо, продиктуйте, як ви замішуєте на ватрушки
Та спитайте у мами! Наші ж мами все уміють. А я завжди на око роблю, не знаю жодних чітких мірок, засміялася Лідія, та й поспішаю, мені треба бігти. Ось і звертайтесь до мами.
Уляна знову почервоніла й повернулася додому. Вона ж добре знала, що вдома у матері лежить стара захолола зошит на кухні в шафці, вся в плямах, сторінки списані акуратним почерком. І котлети, і супи, і риба холодець, а вже випічки повно всілякої. Але самій пекти не хотілося, а мама вже давно не пекла тиск, дієта.
Та все ж знайшла той самий рецепт, який їй треба, й навіть маму здивувала.
Треба ж, зібралася щось напекти? ахнула мати.
А чого ти знову дивуєшся? злосливо кинула Уляна.
Чи то у тебе зі Славком знову налагоджується? Я думала, ти вже закінчила з ним, як і з усіма іншими
Та що закінчила, фиркнула Уляна, якщо захочу, він першим побіжить до мене.
Ну, то зроби вже, давно пора заміж. І що ти там в зошиті шукала?
Та нічого, мамо. Готуюсь морально.
Через кілька днів, коли мама поверталася з прогулянки запах свіжої випічки бив у ніс:
Доню, це ж де таке чутно було, щоб у нас пирогами пахло?! сміялася мама.
Тихо, не кричи на весь двір! Це не пироги, а ватрушки з сиром, традиційні. І чайник уже на плиті.
Молодець, я й не думала, що ти згадаєш рецепти. Все ж виходить у тебе, похвалила мама.
Ти не перебільшуй, спробуй, якщо не віриш, сміялася Уляна.
Вона згадала, як колись такі ж слова говорив батько: Слухай, це реально смачно! Вища похвала.
Все, наступного разу запрошу на чай Славка. Як думаєш, йому сподобається?
Ще б пак! Я свого Івана теж на ватрушки підсадила. Душі не чаяв ні в мені, ні в випічці!
Ну, далі все, як у житті буває. Славко став частим гостем у їхній кухні. Сміялися разом, сварок поменшало, мама вже звикла, що дочка по господарству метушиться навіть Слава допомагав.
А коли Уляна сказала, що вони зі Славком понесли заяву до РАЦСу Оксана Семенівна навіть сльозу пустила Нарешті!
Уляна схудла перед весіллям марно ж, але хотіла виглядати гарно.
Славко тільки й питав:
Що, більше не печеш ватрушки? А на весілля напечеш?
Готували до весілля вдома: Уляна, мама й тітка з Полтави, сестра Оксани Семенівни. Два дні готували: гості свої, до двадцяти людей.
Жити молоді стали в окремій великій кімнаті трикімнатної квартири. А за рік у всіх квартирах нашого будинку вже стояли телефони, і Уляна ніколи не зловживала чужим справи швидко, поговорила й до кухні тісто підходить, треба поспішати, Славко з роботи буде.
Аня вже була при надії, через місяць декрет, але не сиділа без діла готувала, пекла улюблені ватрушки з домашнім сиром. Оце щастя. І чоловік не міг не нахвалити: і за випічку, і за доброту. Отакий от рецепт щастя, друже!
