Це було важке рішення для мене. Після смерті мого батька, я вирішила взяти свою матір до себе в квартиру. Вона була одинока, і я хотіла зробити все можливе, щоб забезпечити їй затишок і підтримку. Вона не звикла жити сама. Крім того, відхід близької людини залишив у її серці велику рану. Я робила все для того, щоб якось її відволікти від сумних думок, розрадити.
Але, коли ми переїхали, я відчула ностальгію у її голосі. Вона згадувала спокій, тишу та природу, яку ми залишили позаду. Квартира була затишною і комфортною, але це не могло замінити рідний дім, за яким вона так сильно сумувала. Я часто бачила на її очах сльози.
Перші тижні були нелегкими для неї. І для мене також. Вона не могла звикнути до шуму міської вулиці, до сусідів, які жили поруч. Вона сумувала за зеленими луцькими полями, за запахом свіжого повітря, за співом пташок, які завжди звучали у нашому старому саду.
Мати страждала від ностальгії. І мені важко було дивитися на її сумні очі. Я намагалася зробити все можливе, щоб зробити їй життя комфортнішим у новому місці. Я намагалася проводити більше часу разом, гуляла разом з нею в парках, де було трохи природи, а також ділилися спогадами про рідний дім.
Часом, коли ми перебували на балконі, дивлячись на місто, вона розповідала про свої мрії, які пов’язані з рідними місцями. Вона розповідала про літні прогулянки, коли вона бігала по зелених полях і відчувала свободу. Її голос був повний тепла і суму, і я розуміла, як сильно вона себе почуває віддаленою від свого рідного дому. І нічим не могла зарадити.
Але поступово мати почала звикати і знаходила красу у міському житті. Вона почала оцінювати можливості, які надає місто. Вона знайшла нових друзів, з якими гуляла в парках і відвідувала культурні заходи.
Однак про рідну домівку не забувала жодного дня. Зраділа, коли почула, що в мене відпустка, і ми можемо разом побути трохи в селі. Рахувала дні, коли вже нарешті це станеться.
І ось ми вдома. Трава на подвір’ї сягала паркана. Вікна затулили мальви. І хата нас зустріла вільгістю всередині. Мати наче аж випрямилася і несподівано для мене промовила:
-Ти не ображайся. Але звідси я вже нікуди не поїду. Тут моє коріння. Тут мені і світ цей залишати, — і почала розпаковувати власну валізку.
У мене вдома вона мала все, що бажала душа, окрім духу власної домівки. Окрім спокою, який огортає людину у рідному куточку.
Отож, додому я поверталася сама. Везла зі собою сум материних очей і запах її домівки. А ще перед очима часто поставали гнучкі мальви, які щедро проросли в квітнику.
