Я знаю, що вони мої діти, промовив він, не піднімаючи очей. Але не можу пояснити, чому між нами немає звязку.
Подивись на неї! Яка ж вона гарненька! скрикнула я, пригортаючи до себе тепле тільце нашої новонародженої донечки. Оленка лежала в мякій ковдрині, згорнувшись клубочком, як маленьке диво життя, і тихесенько сопіла. Я не могла відірвати від неї погляду. У цю мить світ для мене звузився до одного обличчя, одного дихання, однієї думки: «Вона моя. Вона у нас є».
Поруч стояв Олег. Він дивився на дитину, але в його погляді була не лише ніжність щось ще. Щось невимовіне, майже перелякане. Він простягнув руку, обережно торкнувся пальцем дитячої щічки.
Схожа на тебе, прошепотів він. Але в його голосі не було того світлого захвату, на який я сподівалася. Не було радості, яка мала б розливатися через край. Тоді я не надала цьому значення. Ну, схожа на мене і що? Головне, що наша родина стала більшою, що донечка здорова, а ми тепер справжні батьки.
Але роки йшли, і коли народилася друга донька Марянка, я почала помічати те, що раніше просто не хотіла бачити. Обидві дівчинки були вражаюче схожі одна на одну. Їхні великі карі очі, акуратний носик, високе чоло, густе темне волосся все це ніби зписано з дитячого портрета мого батька. Вони наче вийшли з однієї рамки, де закарбовано його в дитинстві. Жодної риси Олега в них не було. Ані його блакитних очей, ані ямочок на щоках, ані навіть характерного виразу обличчя. Це стало проблемою. Серйозною і болючою.
Я сиділа за кухонним столом, механічно помішуючи давно охолонулу каву. За спиною лунало рівне дихання сплячих донечок, а передімою, з дивним виразом обличчя, сиділа свекруха Ганна Степанівна. Вона «просто завітала», як завжди казала. Але я знала: таких візитів у неї не буває. Особливо після останніх місяців, коли між нами почали накопичуватись непромовлені слова, холодність і неприязнь.
Наталю, почала вона, обираючи слова так обережно, ніби боялась зачепити, дівчатка, звісно, красені. Але ти впевнена, що вони від Олега? Дуже вже схожі на твого батька. Як дві краплі води. Просто диво, правда?
Ложка в моїй руці дзенькнула об край чашки. Я завмерла. Ці слова вже лунали раніше у жартах, натяках, перешептуваннях. Але від неї, від жінки, що називала мене «рідною», це лунало особливо болюче. Ніби удар під дих.
Ганно Степанівно, що ви таке говорите? мій голос тремтів. Звісно, вони від Олега! Ви ж самі все знаєте! Ми їх так довго чекали, я народила, він сам забирав їх із пологового! Як можна сумніватися?
Вона лише знизала плечима, ніби кажучи: «Хто його знає». І в цьому русі вся її впевненість у тому, що сумнів має право на існування. Я відчувала, як у середині зжимається образа, але ще більше тривога. Бо найстрашніше було не в цих словах. Найстрашніше в тому, що чоловік теж почав віддалятися від наших дітей.
Олеже, чому ти знову не забрав Оленку з садочка? запитала я, коли він повернувся додому пізно, ледь не під ранок. Оленка вже спала, Марянка тихо дрімала на дивані. А я, зморена після подвійної зміни, домашніх справ і постійних переживань, ледве трималася на ногах.
Забув, вибач, він байдуже скинув куртку на стілець, навіть не глянувши на мене. Справ багато було.
Ти завжди чимось зайнятий, не витримала я. Коли ти взагалі проводиш час із дітьми? Коли востаннє грав із Марянкою? Або хоча б казку Оленці прочитав?
Він мовчав. Довге, важке мовчання, яке потім перервалося його голосом тихим, але таким болючим:
Не тягне мене до них, Наталю. Не знаю чому. Вони вони мені здаються чужими. Я намагаюся, силкуюся, але не відчуваю, що вони мої.
Сльози підступили до горла. Як можна так говорити про своїх донечок? Про тих самих дітей, яких він колись чекав, про яких мріяв? Але в якийсь момент я зрозуміла він говорить щиро. Олег справді хотів, щоб у нього була донечка, схожа на нього. Уявляв, як гратиме з нею, як гор
