Солоні вітри грали з косами Марійки, коли вона, прижмурившись від сонця, наносила новий мазок пензлем на полотно.
Блакить м»яко зливалася в індиго, створюючи той унікальний відтінок моря на межі сутінків такий близький, але недосяжний, ніби намагаєшся втримати світло в долонях.
Їй вже було двадцять, але море залишалося для неї загадкою таємницею, яка кликала та надихала.
Ганна підійшла ззаду, тихо, як тінь, і поклала підборіддя на плече доньки, вдихаючи знайомий запах фарб, змішаний із морським бризом. Це пахло стиглими персиками та затишком рідного дому.
Занадто темно, м»яко сказала вона, без докору, лише з ніжною турботою. Сьогодні море спокійне.
Марійка ледве посміхнулася, не відводячи очей від полотна.
Я не море малюю. Я малюю звук, який був у моїх спогадах.
Ганна ніжно провела рукою по її волоссю. П»ятнадцять років минуло з того дня, коли вона з Віктором знайшли дівчинку на пляжі мокру, налякану, з очима, наче відблиск бурхливого неба. Дівчинку, яка не пам»ятала ані свого імені, ані минулого, ані того, як опинилася там, викинута хвилями, немов уламок човна.
Вони назвали її Марійкою. Ім»я приросло. Воно стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розклеювали оголошення, повідомляли поліцію, розпитували усіх. Але ніхто не шукав дівчинку з білявим волоссям та очима, наче буря.
Здавалося, море забуло її тут.
Тато повернувся з уловом, сказала Ганна, показуючи на дім. Каже, що камбала сама у сіті опинилася.
Віктор уже колупався біля мангалу, його сміх лунав подвір»ям. Він любив Марійку не тільки як доньку, але й як дар, який море повернуло йому, забравши колись дитячу мрію.
Їхнє життя текло тихо, як струмок між прибережними скелями. Літо означало город, вечері на ґанку під цвірінькі цвіркунів. Зима лагодити сіті, грітися біля каміну, слухати, як Марійка читає вголос, занурюючи їх у далекі світи.
Були й сварки через забуті квіти, через молодого лікаря з лікарні, через мрії, що розходилися. Віктор мріяв, щоб вона залишилася поруч, Ганна таємно відкладала гроші на художню школу. Вона знала талант Марійки не повинен застрягти у селі.
Але всі непорозуміння розчинялися, як тільки вони знову сідали за один стіл.
Марійка поклала пензель і обернулася до матері.
Мамо ти коли-небудь шкодувала?
Ганна довго дивилася на неї з ніжністю. В її очах був і той самий страх із перших днів і безмежна любов.
Ані секунди, рибко моя. Ані одної.
Вона міцно обняла доньку, вдихаючи запах олії та морської солі. В ту мить їй здалося, що увесь їхній світ дім, сад, ця донька ніжний, як акварель. І вона була готова захистити його від будь-якої бурі.
Ідею про конкурс «Таланти рідного краю» запропонував Віктор. Він стукнув пальцем по газеті:
Ось, Марійко. Твоя нагода. Покажи їм, на що ти здатна.
Спочатку вона відмовлялася. Виставляти свої почутт
