Завжди ненавиділа свого батька за те, що він був мотомеханіком. А тепер щоночі їжджу на його «Дніпрі».
Дитинство моє було далеке від ідеалу. У моєї найкращої подруги тато був хірургом. В іншої — мати працювала суддею. У їхніх оселях пахло лаваном і новими килимами. Їхні батьки носили костюми від Кароля Шабо, їздили на іномарках, і в них ніколи не було під нігтями мазуту.
А потім був мій батько — Ярослав.
Мотомеханік. Татуси, руки в олії, старі чоботи з дірками. Він грюкав біля школи на своєму старенькому «Дніпрі», з бородою, що розвівалась, як прапор на вітрі, у брудній кожусіні, ніби тільки-но виліз з-під камазу.
Мені було соромно.
Пам’ятаю, як у дев’ятому класі сховалась за дверима, коли побачила його на парковці. Подруга Катруся махнула рукою: «Це твій тато?»
«Ні, — відповіла я занадто швидко. — Це просто… Ярослав. Він працює в мотосервісі поруч із нами».
Я навіть не називала його «татом». Ні на людях, ні вдома. «Ярослав» — це було безпечніше. Так легше було уявляти, що я не донька чоловіка, який лагодить двигуни, а не веде справи в суді.
Але він ніколи не скаржився. Жодного разу.
Коли я вигадувала історії про нашу родину для шкільних проектів, він лише посміхався. «Що піднімає твій дух, донечко», — казав він із тихою журбою в очах.
Останній раз я бачила його живим на своєму випускному.
Це мало бути гордою миттю. Він прийшов у найкращих джинсах і синій сорочці, яку не одягав роками. Підстриг бороду, зачесав волосся. Він стояв біля інших батьків — ніяковий, не на своєму місці, з букетом польових квітів у грубих, змерщених руках.
Батьки моїх друзів були в брендовому одязі, з блискучими годинами на руках, стискали руки викладачам. А потім був Ярослав — моє нагадування про все, від чого я хотіла втекти.
Коли урочистості закінчились, і натовп розчинився, він простягнув до мене руки.
«Я так пишаюся тобою, доню», — сказав він, і в голосі йому тремтіло щось важке.
Я відступила назад і простягнула руку. «Дякую, Ярославе», — пробурмотіла я.
Його усмішка здригнулась. Він подивився на мою руку, ніби бачив її вперше. Але стиснув, кивнув і не сказав більше ні слова.
Через три тижні мені подзвонили.
Аварія на мотоциклі. Миттєво. Без болю, сказали.
Я не плакала. Не відразу. Повторювала собі, що нам не було близько. Він прожив своє. Я рухалася далі.
Але похорони… Усвідомила тоді щось важливе.
Очікувала побачити кілька рідних, може, його старого колегу, Петра. Але церква була переповнена. Люди, яких я ніколи не бачила, заповнили лавки — байкери в нашитих куртках, хлопці зі слідами сліз на обличчі, літні жінки з фотографіями в хусточках, мами з дітьми на руках.
Я стояла спереду, ніби оглушена, поки до мене підходили один за одним.
Чоловік із військовою стрижкою міцно стиснув мою руку: «Твій батько навідував мого сина щотижня після травми. Ніколи не пропускав вівторка. Приносив каву та журнали про мотоцикли».
Жінка літ семидесяти обняла мене міцно: «Ярослав безкоштовно полагодив мені пічку, коли в мене не було грошей. Приносив юшку, коли я хворіла. Хто таке робить зараз?»
Підліток біля мене всхлипнув: «Він навчив мене міняти гальмівні колодки. Допоміг знайти першу роботу. Казав, що в мене є талант, навіть коли в це не вірили власні батьки».
І так далі, і так далі…
«Він купив продукти для всієї нашої вулиці після повені».
«Він не давав закрити наш клуб, коли всім було байдуже».
«Він ніколи не говорив про себе. Просто приходив, допомагав і йшов».
Я стояла там, приголомшена. Вони знали його краще за мене.
Тієї ночі я пішла у його гараж. Лампа над верстатом горіла. Інструменти лежали з якоюсь дивною любов’ю — кожен ключ вичищений, кожен болт у підписаній коробці. На стіні, між старими календарями та кресленнями, була моя фотографія.
Мені п’ять років. Я сиджу на його плечах, сміюсь, рожевий шолом з’їжджає на очі. Ми обоє посміхаємось, ніби світ нам нічого не зробить.
Я опустилась на підлогу і ридала.
На верстаті лежав лист. На конверті моє ім’я — його нерівний почерк.
«Донечко,
якщо ти читаєш це, значить, мене немає. Сподіваюсь, я встиг сказати тобі, як пишаюся тобою, як сильно тебе любив. Бачив, що тобі було соромно за мене. Відчував. Але ніколи не ображався. Ти шукала щось більше. Я теж цього для тебе хотів.
Але сподіваюсь, колись ти зрозумієш, що полагоджувати мотоцикли — це не просто про двигуни. Це про те, щоб дати людям рухатись далі. Ти завжди була моєю причиною йти вперед.
Не дай жалю тягнути тебе вниз. Просто живи гарним життям.
Покатайся інколи, якщо захочеш. «Тепер, коли я їжджу на його мотоциклі, я відчуваю, ніби він поруч зі мною, і кожна миля — це наше примирення.
