Я завжди буду з тобою, мамусю. Історія, в яку можна повірити
Баба Ганна ледве дочекалась вечора. Її сусідка, самотня жінка під пятдесят на імя Людмила, сьогодні таке розповіла, що в Ганни в голові закрутилося наче у вирі.
А щоб усе довести, запросила ввечері зайти, мовляв, покаже щось таке, чого ще ніхто не бачив.
А почалося все з простого розмови. Людмила вранці йшла до крамниці, і заглянула до Ганни:
Щось купити, баб Ганно? На базар прямую, хочу спекти пиріг, ще там дрібниці треба взяти.
Дивлюсь я на тебе, Людмило, і мудра, і добра ти жінка. Я ж тебе відтоді памятаю, як ще ти дівчина була. Шкода, не склалось у житті, все сама і сама. Але бачу весело тобі, не нарікаєш, на відміну від інших.
А навіщо мені нарікати, баб Ганно? Коханого маю, хоч і не разом ми поки що. А чому от саме сьогодні тобі й розкажу. Нікому б не довірилась, тобі лише. Та й хочу дещо ще відкрити.
Бо знаю ти людина своя. А якщо й розкажеш комусь, не біда все одно не повірять, сміялася Людмила. То кажи, що купити? А потім заскочу, чай попємо, і розповім, як мені живеться. Може, порадієш за мене, і не станеш більше жаліти
Ганні спроса й не було, але все одно замовила Людмилі хліба і цукерок до чаю. Бо допекла її цікавість, що ж то сусідка відкриє.
Прийшла Людмила з хлібом і цукерками, а Ганна вже чай духмяний заварила, поговорити приготувалась.
Баб Ганно, ти ж памятаєш, що зі мною років двадцять тому сталося. Під тридцять мені було тоді. Чоловік у мене був, заміж зібралися. Думала, хоч і не люблю, але добрий чоловік, сімя мусить бути. Як же без дітей, без обіймів рідних.
Подали заяву, переїхав до мене. Я тоді завагітніла. На восьмому місяці дівчинка народилася, жила два дні і відійшла на небо.
Я геть розбилася, думала, й розум втрачу з горя. З чоловіком розійшлися вже нічого не тримало. Минуло пару місяців. Потроху зібралася докупи, сльози висохли.
І раптом…
Людмила вдивилась у бабу Ганну:
Не знаю, як сказати далі. Я ж для донечки готувала колиску у спальні.
Кажуть, погана прикмета наперед готуватися. Але тоді в прикмети я не вірила. Все купила, іграшки розклала, ковдру випрала.
І ось вночі прокидаюсь від дитячого плачу. Думаю, ввижається мені з розпачу. Але ні, знову плаче Підходжу до колиски а там… лежить маленька дівчинка!
Взяла її на руки мало від щастя не задихнулась. Вона подивилась на мене, оченята зімкнула й заснула.
І так почалося щойно ніч, донечка біля мене.
Навіть суміш та пляшечку купила. Але вона майже не їла. Заплаче, а як візьму на руки усміхнеться, заплющить очі й спить.
Та як так?! баба Ганна слухала, немов зачарована. Чи може ж таке бути насправді?
І я думала, що не може! Людмила аж почервоніла від збудження.
І що далі було? недовірливо спитала Ганна, цукерку в рот поклала, чаю глотнула.
З того часу майже щоночі так і триває, Людмила щасливо заусміхалась. Моя донечка у світі іншому живе, мама і тато там у неї є. Але і тут мене не забуває. Приходить ночами, ненадовго, майже щодень.
І якось сказала мені навіть:
Я завжди буду з тобою, мамусю. Ми поєднані невидимою ниткою, і її не розірвати!
Іноді думаю може, це мені все сниться? Але ж вона мені навіть подарунки приносить звідти. Тільки тут вони швидко тануть, як сніг у квітні.
Та невже? Ганна знову ковтнула чаю, ніби пересохло в горлі від почутого.
Ось і хочу, щоб ти до мене завітала. Подивилась і сказала правда це, чи мені привиділось.
Я вірю, та все ж
Пізно ввечері прийшла баба Ганна до Людмили. Сиділи, спілкувалися у сутінках. У хаті нікого, окрім Людмили та Ганни. Уже й спати хотілось, як раптом замиготів тьмяний світ. Повітря замерехтіло, і в кімнаті… зявилась вродлива дівчина:
Привіт, матусю! Такий гарний у мене був день, хочу з тобою поділитись! І ось тобі дарунок, поклала на стіл букетик волошок.
Добрий вечір, дівчина побачила бабу Ганну. Я й забула, мама казала, ви хотіли мене побачити. Я Данусія
Невдовзі дівчина попрощалася і розчинилася в повітрі.
Баба Ганна сиділа, ніби укопана, вражена до глибини душі. Ледве промовила:
Оце так, Людмило, буває ж таке на світі.
Дочка у тебе красуня, вся в тебе.
Рада я за тебе, Людмило. Ти справді щаслива! Ти навіть щасливіша за багатьох.
Ніколи б не повірила, якби сама не бачила. Ой, як же це прекрасно!
Дякую тобі.
Наче очі мені відкрила. Він як безкрайній, той світ, і життя триває повсюди. Мені тепер і смерті не страшно.
Щастя тобі, Людмильцю!
Квіти, що лежали на столі, ставали дедалі бліднішими. А згодом зовсім розтанули, як весняний туман.
Та Людмила, проводивши Ганну, усміхалася своїм мріям. Завтра буде новий, чарівний день. Вона зустрінеться з Артемом тим, кого так сильно кохає. А він її вона це відчуває.
Чому?
Та як тут на словах поясниш…
І обовязково колись познайомить: найдорожчих їй людей Данусю й Артема.
