«Ти завжди будеш зі мною…»
Оксана перевернула шиплячі шматки м’яса, накрила сковороду кришкою й почула за вікном звук мотора та шурхіт шин по доріжці. Віктор приїхав, а вона не встигла приготувати вечерю. Вона перевірила яблучний пиріг у духовці, дістала з холодильника овочі й почала їх мити.
— Оксано, я вдома! — гукнув Віктор із сіней. — Як смачно пахне! — промовив він, заходячи на кухню й голосно вдихаючи аромат.
— Голодний? — Оксана закрила кран і обернулася до чоловіка. — Ти сьогодні рано. Я ще не встигла.
— Нічого, зачекаю. А солодке буде?
— Так, шарлотку пеку. Потерпиш трішки?
— Звісно. — Він пішов у кімнату, а Оксана почала різати овочі на салат. Вона не любила робити кілька справ одразу, тим більше готувати кілька страв. Відвернеться — і щось обов’язково підгоріло б. Але сьогодні все вийшло ідеально. Вона накрила на стіл і пішла за Віктором. Він сидів у вітальні перед телевізором, розвалившись на дивані й заплющивши очі. На екрані йшли новини. Поки вона вагалася, будити його чи ні, Віктор відкрив очі.
— Втомився? Вигляд у тебе… — Оксана похитала головою, шукаючи слів.
— Трішки. Вечеряти? — Він підвівся з дивана.
Вони разом пішли на кухню.
— М-м-м. Як гарно, і який аромат! — оглянув стіл Віктор.
— Хочеш вина? Залишилося трохи, — запропонувала Оксана.
— Ні. Не сьогодні.
Оксана любила дивитися, як чоловік їсть — із задоволенням, але акуратно. Взагалі, вона його любила. Любила готувати для нього, прасувати йому сорочки, любила засинати на його плечі. Він не був ідеальним, але вона кохала його таким, яким він був — з усіма звичками й недоліками.
***
Вони зустрілися, коли за плечима в обох уже був досвід сімейного життя. У першому шлюбі Оксані так і не вдалося завагітніти, хоча обидва були здорові, лікарі нічого поганого не знаходили. «Буває», казали вони, «треба мати терпіння й не втрачати надію».
Поки Оксана чекала, чоловік не марнував часу й знайшов собі подругу. Про це їй розповіла знайома, яка побачила її чоловіка в торговому центрі з вагітною дівчиною — вони вибирали одяг для малюка. Оксана спершу не повірила. Знайома наплутала, помилилася. У них із чоловіком були гарні стосунки, він же не міг… Але потім вона склала всі пазли, і все зійшлося.
Влаштувати скандал? Та що це змінить? Майбутня дитина ні в чому не винна, вона не повинна рости без тата. Оксана сильно переживала, але вирішила не тримати чоловіка. Та й не витримала б, якби він почав бігати до тієї. Це ж не просто захоплення — якщо дійшло до вагітності, то значить, до неї він уже нічого не відчував.
Чоловік прийшов додому, як зазвичай, із невеликою затримкою. Оксана не могла ні готувати, ні дивитися телевізор. Серце розривалося від болю й образи.
— Ти захворіла? — запитав чоловік, знайшовши її сидячою на дивані в темній кімнаті.
— Ні. Я здорова.
— Тоді щось із батьками? Не муч, кажи.
— Трапилось, але з тобою. У тебе інша сім’я. Ви чекаєте дитину. І коли ти збирався мені про це сказати?
— Значить, ти все знаєш. — Чоловік голосно вдихнув, відвів погляд. — Мені зараз піти, чи…
— Зараз, — різко сказала Оксана й відвернулась. Вона стиснула зуби, щоб не ридати, а всередині все розривалося від болю, образу й розпачу.
Чоловік ходив по квартирі, збирав речі, не дивлячись на неї. Вона то хотіла, щоб він упав на коліна, благав пробачення, то чекала, коли він нарешті піде.
Шурхіт коліс по ламінату затих біля дивана.
— Решту речей заберу завтра, немає заперечень? — запитав чоловік.
Оксана лише кивнула, не піднімаючи очей.
Колісця зашурхіли до дверей. За кілька хвилин двері замкнулися. Ось і все. Тільки тепер Оксана усвідомила, що це правда, що вона залишилася зовсім одна. І тоді вона розридалася. Їй здавалося, що життя скінчилося, що нічого більше не буде — ні сім’ї, ні любові, ні щастя.
Усю ніч вона не спала. То міряла босими ногами квартиру, то вривалася в подушку. Але зранку встала й пішла на роботу з червоними, набряклими від сліз очима. Усі подумали, що вона захворіла, і відправили додому. Коли Оксана увійшла в квартиру, одразу помітила, що всі його речі зникли. Навіть зубну щітку забрав, навіть брудну сорочку з пральної машини. Наче й не було його тут, наче не було восьми років шлюбу.
Вона не могла зрозуміти, чи це добре, чи погано. Потім вирішила, що добре. Не буде його речей на очах — швидше звикне, забуде. Ось якби він завжди був такий педантичний! А то розкидав одяг по квартирі, залишав брудний посуд на столі.
Так навіть краще.І минули роки, але кожного ранку, прокидаючись, Оксана все ще поверталася до порожньої половини ліжка й шепотіла: «Ти завжди зі мною…»
