Я завжди буду з тобою
Тільки не починай знову! Ми ж це вже тисячу разів обговорювали! Чого знову сюди повертатися? Марічка втомлено змахнула рукою й повернулась до плити.
День сьогодні почався геть безрадiсно. Почалося все о пятій ранку, коли Остап причалапав до неї в спальню й потягнув за плече:
Мамо! У мене горло болить!
Марічка, ще зовсім сонна, доторкнулася губами до лоба сина і сон злетів з неї, як корова язиком злизала.
Та ти ж гарячий, синку! Ну, ходімо! підхопила Остапа на руки й вийшла з кімнати, обережно прикривши двері. Відсиджуватися, слухаючи потім нарікання Петра, що йому не дали виспатися, їй не хотілося.
Вимірявши температуру, дала Остапу що треба, вклала в ліжко й, глянувши на годинник, зрозуміла: сенсу знову лягати вже нема. Краще дочекатись, поки відчиниться амбулаторія, й одразу викликати лікарку. Переконавшись, що Остап заснув, Марічка вийшла на кухню, зварила каву й підступила до вікна.
Зима цього року видалася на диво сніжною. Двір вкривав пухнастий килим, із ночі сніг не вщухав. Майже скрізь недоторкане покривало, лишень де-не-де видно ланцюжки слідів тих, хто вдосвіта поспішав на роботу. Краєм ока зачепила рух і, повернувши голову, ледь не зареготала. Кіт тітки Олени стрибав по двору: то геть поринав у замети, то випурхував назад. Примудрився ж осилити похід у такий мороз! Але Мурчика сніги взагалі не лякали. Він настільки вільнолюбний, що в хаті справ нізащо не робив. Тітці Олені доводилося випускати «хазяїна» відразу, як тільки забажає. А волати він умів: гул стояв на весь підїзд, коли не відчиняли миттєво. Але справедливості заради жодного разу він капості вдома не накоїв. От і вчора Марічка, спускаючись забрати Остапа з садочка, бачила грізно незалежний Мурчик гордо чалапав на вулицю, сердито буркотячи.
Іди вже, іди! Бачиш, сердиться, підморгнула тітка Олена. Сама не розумію, хто в цій оселі головний. Головнокомандувач з хвостом! Затрималась із роботи а він уже мені лекцію читає.
О, та у вас справжній чоловік у хаті, всміхнулась Марічка.
Саме так! Де ще такого знайдеш? Карма в мене така всіх мужиків серйозних виховувати
Марічка кивнула й пішла далі. Матусі тітки Олени, Тарас, справді був серйозним. Та ще й розумний не по роках, із тонким гумором. Шкода, що мало хто це помічав: для більшості він був сіреньким худеньким хлопчиком у окулярах, якого дівчата й не помічали. А Марічка дружила з ним, відколи себе памятає. Він завжди був поруч, особливо тоді, коли не стало мами.
Маму Марічки, Оксану, збила машина на пішохідному переході. Просто йшла за правилами але й це не вберегло. Найстрашніше тоді для Марічки було саме це: її завжди вчили дотримуйся правил, і нічого не боїся.
Їм із Тарасом було тоді по десять, і Марічка, до того не знаючи, що таке втрата, заціпеніла. Перестала говорити, тільки плакала. На будь-які спроби втішити хитала головою й мовчки просила лишити її в спокої: ховалася у ванній, або ж, причаївшись у кутку, засинала. Психолог, до якого відвів її тато Павло Петрович, забив на сполох: стрес бив по здоровю дівчинки.
Допоміг Тарас. Він за два роки до цього втратив батька, і напевно краще дорослих розумів, як це втратити рідну людину. Тарас ледь не оселився у Марічки. Тітка Олена не заперечувала жаліла дівчинку, сама й сусіди допомагали: їсти носили, сиділи з Марічкою, коли тато по справах. А мати Тараса й слова кривого не мовила, коли син проводив цілі дні з Марічкою: робили уроки, читали, намагався розважити, водив на танці й гімнастику куди її мама свого часу віддала, щоб дочка була здоровою й пластичною Потроху турбота цього маленького, але такого мужнього хлопця зробила свою справу: Марічка розтанула. А коли на вулиці знайшли маленьке кошеня, тільки-но очі розплющило, і принесли його до тітки Олени, Марічка вперше сказала слова попросила молока для пухнастика. Олена Василівна вручила пляшечку з молоком і, відвернувшись, прошепотіла:
Дякувати Богові, приходить до тями!
Кошеня залишилось у Тараса, бо тато Марічки, Павло Петрович, виявив у себе алергію.
І далі Тарас був її тінню. Марічка звикла, що він поруч, сприймала його як продовження себе. Оба єдині діти, відшукали підтримку, дружбу, якесь дивовижне споріднення, що не часто трапляється навіть серед рідних братів і сестер.
Іноді їм навіть говорити не треба було розумілися з півслова. Марічка починала речення, Тарас закінчував. Дорослі дивувалися дивній дружбі але не втручалися, бо розуміли, цим дітям їхній альянс важливіший за будь-які поради.
Проблеми підкралися вже під кінець школи. Марічка розцвіла: розумна, яскрава, гарна, кавалерів хоч греблю гати. Тарас за цим мовчки спостерігав. Але мовчав поки, бо розумів: дівчина серцем нікому не належить. Аж тут зявився Петро познайомилася з ним, гепнувшись на сходах до спорткомплексу, де займалася гімнастикою.
Дівчино, все гаразд? Давайте допоможу! високий симпатяга подав руку. Таке враження, хоч ковзани вдягай! Ну як ви, цілі?
Марічка підняла очі на свого «рятівника» От і не вірила вона у любов з першого погляду до цього моменту.
Пропала я, Тарасе! Просто пропала! Він такий…
Який саме? Тарас насупився, та Марічка не звернула уваги, надто захоплена враженнями.
Ну, я не знаю просто найкращий! закрутилася по кімнаті. А ти міг би й порадіти за кращу подругу!
За кращу… певна річ! Я щасливий, Тарас через силу посміхнувся й, вигородившись справами, ушився.
Марічка не надто переймалася думками була далеко. З Петром зустрічалися більше трьох років, поки не вирішили: виросли, вистачить, час розпорядитися долею самостійно. Поставили батьків до відома, подали заяву до РАЦСу.
Шкода, що не можна брати «друга нареченої». Ну, навіщо мені подружка? крутилася біля дзеркала Марічка, приміряючи весільну сукню.
Тарас, що приїхав з нею в ательє, сидів на дивані, спостерігаючи. Вже опанував себе після того, як майстриня ледь не виставила геть:
Нареченому не личить бачити наречену в сукні!
Він не наречений, він друг, засміялася Марічка.
Друг багатозначно кинула майстриня. О, цікаво як.
Ну а що тут такого? втрутився Тарас. Люди не можуть бути просто друзями? Марічко, ти давай швидше, нам ще торт вибирати треба, та й на роботу сьогодні ще бажано встигнути.
Я миттю! й кинулася зникати у примірочній, а Тарас знесилено зітхнув на дивані.
Потім, згадуючи свій швидкий шлюб і перші роки сімейного життя, Марічка тільки дивувалася: як вона не побачила відразу у Петрі стільки того, що згодом стало дратувати й навіть злити. Жила у вигаданій «казці», де в її житті був вірний «рицар» і була переконана, що і надалі буде тією самою принцесою у вежі, яку, коли треба, і врятують, і розвеселять, і обіймуть. А ось ні. Принци, як виявляється, бувають дуже різні.
Перший дзвіночок пролунав, коли Марічка сильно захворіла за пів року після весілля. Банальна ангіна, яку намагалася «перенести на ногах», аби бути гарною дружиною. Зрештою, обернулося це серйозними проблемами. Коли лікарі порадили пройти обстеження, частково платне, Петро обурився:
Ой, вистачить! У нас гроші на відпустку відкладені. Ти молода й здорова вони просто накручують, аби побільше взяти!
Марічка слухала й не вірила вуха своїм.
Ти серйозно?
Ну звісно!
Петре у горлі знову здавило, й слова давалися з труднощами, для тебе відпустка важливіша за моє здоровя?
Та з тобою все добре! Не нагнітай! Зїздимо десь погрітися і все мине. Просто виснажилася! Петро обійняв її, навіть не помітивши, що вперше за весь час вона обіймів не прийняла.
Обстеження Марічці оплатив тато, який ніяких зауважень Петрові не зробив, тільки задумався.
Після того майже рік поновлювалася, і не всі проблеми можна було вирішити. Серце лишилось «слабким місцем». Дізнавшись, що вагітна, відразу потрапила до групи ризику.
Ви не сприйміть не так, але вам треба все добре зважити, лікарка роздивлялася її картку. Навантаження велике. Зараз почуваєтесь добре, але як буде далі ніхто не знає.
Та що там думати: я буду народжувати!
Ну що ж! Значить будемо боротися разом.
І боролися. Три останні місяці пролежала «на збереженні». Остап народився вчасно й здоровим, тільки сама Марічка добряче виснажилась. Знала про це лише тато й… Тарас. Саме тоді вона цілком зрозуміла: Петро жив власним життям, і вона в ньому десь там, на периферії. Він дізнавшись, що Марічка народила, замість кинутися до неї й малюка, святкував із друзями три дні, вимкнувши телефон. Тато Марічки на всі питання тільки буркнув:
Не нервуй себе, доню!
Саме тоді вона остаточно зрозуміла: не бути їй у цій казці принцесою. Та розлучитися її втримало лише ставлення Петра до сина.
Остапа Петро любив від душі, встав до нього ночами, міняв підгузки, гуляв у дворі, а коли син підріс намагався проводити більше часу разом. Бувало, правда, що хлопчик дратував батька, але це минало. Тож переважно більше було доброго.
От із Марічкою якось не складалося: жили поруч, але ніби на різних орбітах паралелі ж, як відомо, не перетинаються.
Поки Остап був маленький, багато хворів, і роздумувати про особисте життя в Марічки просто не було коли. По лікарях бігала сама, до Петра зверталася неохоче, бо ніколи не знала, в якому сьогодні той «настрої»: то турботливий, то геть байдужий. Ці гойдалки дістали так, що навчилася покладатись тільки на себе. Тато допоміг отримати права, й поки Марічка навчалася, сам няньчився з онуком. Потім купив недорогу, але витривалу «Таврію», щоб не бути залежною від примх чоловіка.
Про Петра Павло Петрович усе зрозумів давно, але мовчав, чекаючи, поки дочка сама захоче щось вирішити. Лише раз, коли Остапові було два, Марічка після чергової важкої ночі, втомлена донесення, передала батькові уже засинаючого хлопчика й просто заснула на підлозі в вітальні, спершися головою на підлокітник.
Тоді, дочекавшись, поки вона прокинеться, Павло Петрович сказав:
Марічко, я не буду лізти з порадами. Але ти знаєш: ти не сама. Памятай це.
Татку, дякую, я це точно памятаю. Просто ще… не готова. Ну, ти розумієш. Поки що говорити не хочу. Бо ще не вирішила остаточно Петро мій чоловік.
Павло Петрович лише кивнув і ніжно обійняв доньку.
За весь час, поки Марічка воювала за здоровя Остапа, якось непомітно поруч завжди опинявся Тарас. Придбати ліки, коли від хлопчика не відірвешся, а Петро то «у справах», то «на діловому дзвінку», то «немає часу»; відвезти до лікаря, коли машина зламалась; завезти ту ж машину на сервіс У Тараса не було справи, яку він полишив би невирішеною. Марічка розуміла: подекуди, можливо, зловживає його добром, але нічого зробити не могла він був єдиною людиною, якій повністю довіряла.
Ось і зараз, стоячи біля вікна і спостерігаючи за засніженим подвірям, вона думала: Тарас сьогодні повертається з відрядження, і якщо що, попросить зїздити разом до лікарки. Адже її машина знову зламалась серйозно, з грошима сутужно: Петро й досі тринькав на «свій бізнес», її заробітку ледь вистачало на елементарне через нескінченні лікарняні. Ще добре, що жили в батьковій хаті, а не в зйомній, бо той переселився на дачу з пічкою і тишею замість міського гуркоту.
Марічка подивилася на годинник, набрала реєстратуру амбулаторії. Пощастило дільнична вже з відпустки, виклик прийняли.
Відклала телефон і готувала сніданок, коли на кухню забрів не виспаний Петро.
Що знову? Чого ви бовталися тут півночі?
Остап захворів, кинула Марічка.
То й одразу треба було всіх розбудити? Ладно, і так не виспався. Я в душ, готуй сніданок скоренько, і я поїхав справ море!
Марічка мовчки взялася за оладки більше для Остапа: коли хворіє, обожнює «їжу для тих, хто одужує», як сама її колись назвала. Випікала й для Петра він теж їх любив, тож точно не занюняє.
Ти з батьком поговорила?
Ні.
І чого ти тягнеш?!
Я вже казала: на цю тему не буду. Просити, щоб переписав квартиру теж не стану.
Колись твоє впертість мене виведе із себе! Я плачу за все, а маю тут права як у зайця у капусті. То тобі треба, то Остапу, а я тільки пашу та пашу, відпустки рік не бачив! Та й того все не так!
Петро ще щось бурмотів, але Марічка вже не слухала. Відчула: десь всередині нарешті глухо тренькнула розірвана струна. Та, на якій досі трималося їхнє спільне життя, зустрічі, ніжність, увесь отой медовий початок, їхнє весілля, народження Остапа…
Дуже тихо поклала лопатку й повернулася до чоловіка.
Я скажу один раз. Слухай уважно: сьогодні збираєш речі й переїжджаєш. Ми розлучаємося, Петре. Я більше не хочу жити так, як останні три роки, і тобі це вже теж обридло я не сліпа. Про гроші сьогодні й надалі не сперечатимемось. Я хочу, щоб ми зараз подумали лише про Остапа він наш син, і йому потрібні обоє батьків. Навіть якщо не живемо разом.
Петро спершу здивовано слухав, а потім хотів щось встромити, але замовк, кинувши на стіл вилку.
Все проведеш до вечора, що несеш. Я повернуся спокусишся.
Ні, ти не зрозумів. Я вирішила. Ти ж мене знаєш, Петре. Ти здогадуєшся, що це значить?
Це значить, в тебе в голові вітер гуляє. Думаєш, кому ти з дитиною потрібна будеш? Подивимось. Я поки до батьків.
Як скажеш. Марічка відвернулася до плити, ледь тамуючи сльози.
Петро мовчки вийшов із кухні. Незабаром Марічка почула, як гримнула вхідні двері. Вона безсило сіла на стілець і нарешті поплакала стільки, скільки душа просила поки Остап спав. Ледь почула його кроки, швидко витерла сльози й дістала синові тарілку.
О, найодужуючий хлопець на світі! Снідати будеш?
Я не дуже голодний, мамцю. Тепер і голова болить.
А оладки голову лікують?
Дууже! хитро усміхнувся Остап. Особливо з повидлом!
Буде і повидло!
Після лікарки, що призначила лікування й виписала потрібні ліки, Марічка вже зібралася в аптеку й хотіла дзвонити батькові, як у двері постукали. Стукати міг тільки Тарас він завжди цим оригінальничав замість дзвінка.
Привіт!
Привіт. Як ви тут? Тарас тримав коробку з машинкою. Задумалася: коли ж Петро останній раз щось Остапові купив? Усі подарунки на свята, дні народження чи Новий Рік купувала Марічка. Тарас же ніколи не приходив без гостинця.
Остап знов захворів. Посидиш із ним? А я збігаю в аптеку.
Звісно, або дай список я сам зганяю.
Марічка простягнула список.
Не встиг Тарас вийти, як у Марічки задзвонив телефон.
Марія Павлівна?
Так.
Вас турбують з обласної лікарні. Ваш батько у нас.
Що сталося? вона стиснула телефон так, що аж долоня побіліла.
Інфаркт. Стан поки важкий.
Їду.
Почала метушитися не знала, що робити першою. Тато жодного разу не скаржився на серце. І раптом зрозуміла можна за секунду втратити найдорожчу людину.
Автоматично набрала Петра.
Петре…
Що, одумалася? Тепер я буду думати…
Петре, тато в лікарні. Інфаркт.
І? Що ти від мене хочеш? Розлучаємося ж, так?
Марічка вражено подивилась на телефон і просто завершила дзвінок.
Повернувся Тарас із аптекою, побачив Марічку в коридорі вже вдягнену.
Куди?
Тато в лікарні. Інфаркт.
Пояснювати більше не довелося. Тарас миттю добіг за мамою тітка Олена лишилася з Остапом. Марічка з Тарасом поїхали до лікарні.
До вечора чекали будь-яких новин. Сиділи у приймальні, мовчки. Нарешті Марічка перша обізвалась:
Дякую тобі Як добре, що ти поряд.
Я завжди буду з тобою…
Я знаю, Тарасе. Тепер я точно все знаю
Коли лікар з’явився, Марічка вже спала, схиливши голову Тарасові на плече. Той обережно розбудив подругу.
Вашого тата перевели до палати. Попереду відновлення, але найгірше позаду. Їдьте додому, часи відвідування дізнайтесь на посту завтра побачитесь з ним.
Марічка обійняла Тараса і, плачучи, відчула, як з кожною сльозою виходить напруга й накопичена за роки біль.
