Зважалася я на сорок четвертому році, коли вже була самотньою жінкою. І тепер сиджу й не знаю, що робити далі.
Живу наразі сама. Діти давно виросли, у кожного — своя хата, своя родина, свої клопоти. Так, я вже бабуся. З чоловіком ми розійшлися кілька років тому. Офіційно не розлучалися — чекали, поки діти стануть на ноги, здобудуть освіту, влаштується їхнє життя. Але щойно це трапилося — він пішов. Знайшов собі іншу — молодшу, вільнішу, життєрадіснішу. Втомився від нашого побуту, від моєї мовчанки, від рутини.
Я не злюся на нього. Чесно. Можливо, якби тоді в мене хтось інший був, я б теж порвала. Але я не зраджувала. Жила в тих самих рамках — заради родини, заради дітей. А тепер, коли нарешті вільна, коли, здавалося б, можна жити для себе… виявилася нікому не потрібною. Ми з колишнім зберегли нейтральні стосунки — інше питання, чи варті вони того. Часом перекидаємось повідомленнями через онуків. Але, по суті, кожен пішов своєю дорогою.
Сподівалася, що діти будуть заглядати. Але й цього майже немає. У всіх своє життя. Я не докоряю — головне, щоб у них усе було добре. Та от ця тиша в хаті починає давити. Самотні вечори, ранки наодинці… Я почала втрачати себе.
І коли в моєму житті з’явився чоловік — не опиралася. Він був уважним, теплим, нічого не обіцяв, і мені це здавалося чесним. З ним я знову відчула себе жінкою. Почала носити яскраві сукні, усміхатися, дивитися в дзеркало без огиди. Здавалося, життя починається знову. Але все обірвалося так само раптово, як і почалося. Він зник без пояснень. А через два тижні я дізналася, що вагітна.
Мені сорок чотири. Я самотня. І чекаю дитину.
Рішення прийнялося миттєво — без планів, без роздумів. Я просто знала: аборт для мене неможливий. Ні морально, ні через переконання. Але разом із цим зсередини наростав жах. Що буде з дитиною? Зі мною? Чи виношу? Чи народижу без ускладнень? Що скажуть лікарі? Що скажуть люди?
Вирішила не повідомляти батькові. Він пішов — отже, йому це не потрібно. Це моя відповідальність. Мій вибір. Моє життя. Але навіть з цим усвідомленням — страшно.
Гроші? Складно буде. Живу на пенсію та дрібні підробітки. Заощаджень нема. Питання щодо візків, підгузків, ліків навалюються одне за одним. Але найголовніше — я відчуваю, що ця дитина дасть мені сенс. Я любитиму її всім серцем. Не повторюватиму минулих помилок.
Але в душі все одно б’ється буря. Боюся, що вона соромитиметься старої матері. Боюся, що не доживу до її весілля. Що не вистачить сил, коли вона підросте. А якщо захворію? А якщо не витягну?
Дочки, дізнавшись, були в шоці. Не підтримали. Молодша ридала, старша кричала. Впевнені, що я не впораюся. Що маю бути бабусею, а не матір’ю. Допомагати з онуками, а не народжувати нову дитину.
— Мам, ти з глузду з’їхала? У такому віці! У тебе ж серце, тиск! — це старша.
Вони наполягають на аборті. Шукають статті, лікарів, статистику. Кажуть, що піддаю себе дитину смертельній небезпеці. Що я егоїстка. Що зруйную і своє життя, і їхнє.
А я не знаю, що відповісти. Метуся між страхом і вірою. Між болем і надією. Між голосом розуму і голосом серця. Відчуваю, як всередині росте неначе крихітне полум’я — тихе, слабке, але вперте. І розумію: якщо його загасити — порожнеча залишиться назавжди.
А якщо залишу — то знову сама. Без підтримки. Без схвалення. З докорами дочок і тривогою за майбутнє.
Не знаю, що робити. Не знаю, чи вистачить сил. Але одне знаю точно: ця вагітність для мене не просто несподіванка. Вона — випробування. І шанс. Можливо, останній.
