Я завагітніла коли мені було вісімнадцять років. Неочікувано та абсолютно випадково. Звісно, я знаю, звідки беруться діти, але тоді чомусь гадала, що така ситуація мене омине.

З батьком моєї дитини ми навчались в одному класі. Починаючи з десятого, ми зустрічались. Я була знайома з його родиною, а він з моєю. Без заперечень мене відпускали скрізь, коли говорила, що йду з Дмитром. Любили його мої батьки.

Ми вступили до одного університету, але на різні спеціальності. Наші відносини були чудовими. Трішки згодом вирішили жити разом. Діма влаштувався на роботу, та після навчання біг на підробітки, а у вихідний, проводили час разом. Через два місяці спільного життя, в мене сталась затримка. Відразу побігла до аптеки за тестом на вагітність. Позитивний.

В сльозах зателефонувала хлопцю, розповіла про ситуацію. Чесно сказати, тоді була впевнена, що він не захоче залишити дитину. Ми ще геть молоді, немає навіть двадцяти років. Достаток наш з половини від батьків, житло хоч і є, але не своє… А батьки що скажуть… навчатися ще три роки потрібно, а тут дитина. Я довго сиділа та плакала. В решті решт, зібравшись силами, ми пішли спершу до моїх батьків, потім до його.

Очікували, ми звісно, скандал та вирази типу “чим ви думали!? Життя ж собі поламали, й дитині нормальне не дасте!”. Проте ні, родина сприйняла новину цілком позитивно. Моя мама навіть скупу сльозу щастя пустила. Це було так чуттєво. Вони були щасливі, що стануть бабусею з дідусем. В цей момент в мене впав величезний камінь з душі.

Незабаром ми одружились, поки не було помітно живота. Діма перевівся на заочне навчання, батько влаштував його на гарну роботу через своїх знайомих. Почав гарно заробляти. Й свекруха й мама допомагали мені з усім. Купували одяг для малечі, пипки та баночки для годування. Кожен візит до лікаря, за мною поруч завжди хтось був. Інколи рідні навіть сварились, чия черга мене супроводжувати на узі цього разу. Ліжечко синочку я забрала ще своє, воно стояло складене на балконі у моїх батьків. Купила красиве постільне і ніжні подушечки-бортики. За такими дрібними клопотами я і не зчулася, коли прийшов час народжувати.

Все пройшло досить легко. Декілька днів ще лежала в лікарні, під наглядом лікаря. Кожен день мене відвідувала родина. Допомагали обходитись з малюком. Дивились за ним, поки я спала.

Коли синочку було два місяці, зустрілась зі своїми подругами.

-Як це так, твоя сім’я не була проти, щоб ти так рано народила? — з заздрістю запитала Юлька.

-А ось так. Вони мене підтримали тоді, й досі допомагають. Свекруха мені стала мов рідна мама. А моя мама ще рідніша. Онука любить ледь не більше, ніж мене. Чоловік теж в мене молодець! Повністю забезпечує родину і не жаліється що важко, чи він втомився.

Коли повертається додому, після роботи, завжди бере малого на себе, щоб я могла в душ сходити, їсти приготувати, або просто відпочити.

-Йди відпочинь, я ж знаю, догляд за Кирилом забирає дуже багато сил. — постійно повторює Діма.

Так тепло мені на душі, що зустріла його, та ми змогли залишитись разом, не зважаючи ні на що. Завдяки тому, що нас підтримували батьки, ми не відчули скурити ні в чому. В такі моменти розумієш, наскільки цінна родина, та як багато вона може дати, просто бувши поряд.

Оцініть статтю
Джерело
Я завагітніла коли мені було вісімнадцять років. Неочікувано та абсолютно випадково. Звісно, я знаю, звідки беруться діти, але тоді чомусь гадала, що така ситуація мене омине.