П’ять років ми з чоловіком і нашою трирічною донечкою живемо в його матері — Марії Іванівні. В старій двокімнатній хрущовці на околиці Києва. Живемо, бо іншого варіанту немає. Чоловік працює слюсарем, я — вчителькою у сільській школі. Гроші йдуть на підгузки, хліб та комуналку. Навіть якби взяла додаткову ставку — на оренду не вистачить. Тому терпимо. Щодня.
Я намагалася бути вдячною. Адже Марія Іванівна — не чужа. Характер у неї, правда, не цукор, але вона ж бабуся нашої доньки. І допомагає — побуть із онукою, коли я біжу до лікаря чи в аптеку. Але з часом стало важче. Ніби ходимо по гарячому вугіллю. Одне невірне слово — і сварка. Спочатку дрібниці: не витерла миттєво тарілку, залишила пляму на столі. Потім пішли докори: «Знов твоя каша підгоріла», «Чому доїла моє молоко?» — хоча я й не чіпала.
Я мовчала. Але коли вона знову заявила, що її борщ «зник», вибухнула. Запропонувала поділити холодильник: верхня полиця — їй, середня — нам. Варити окремо, їсти окремо. Без претензій.
Марія Іванівна остовпіла, а потім зашипіла:
— Що за маячня?! Навіть у гуртожитку, де я жила з п’ятьма дівчатами — холодильник був спільний! А ви тут як? Родина чи сусіди?! Я варю вареники, а ви: «Дякуємо, у нас свої»? Як пояснити дитині, що яблуко на нижній полиці — бабусине?! Це ж абсурд! У моїй хаті так не буде!
Так, у її хаті. Вона нагадує про це щодня. Спробуй переставити вазочку або повісити рушник — одразу почуєш: «Тут я господиня. Робимо, як я сказала». Прямо, без натяків.
З іншого боку — вона знає, де найдешевша ковбаса, у якій «Амбарі» знижка на сир, а де «другу сметану в подарунок». Бігає по базарам з блокнотом і приносить продукти за копійки. Мені так не вистачає часу — беру те, що ближче. І переплачую. А вона — мов мисливець: вичікує, підстерігає — і купує. Але потім обов’язково докорить: «Я метуся, а ви тільки нарікаєте!»
Я казала чоловікові: давай знімемо хоч кімнату, хоч у Борисполі. Лише б своє. Але він: «Не витягнемо. Мама сама не впорається. Вона образиться…». Він боїться її образити, а мої почуття ніхто не бере до уваги.
Свекруха каже: спільні вечері — це родинні традиції. Але у нас вони закінчуються криками, стуком дверей і тишею на тиждень. Мрію просто сісти і поїсти — без страху, що хтось кине: «Це я на сніданок залишила!» або «Знову ложка не на місці!»
Я втомилася. Але виходу немає. Ми застрягли між поколіннями, між бідністю і обов’язком терпіти. Хочу жити, а не існувати. Але поки що лишається чекати. Поки донька підросте, поки чоловік наважиться, поки збережемо хоч на завдатку…
Кожен раз, відчиняючи холодильник, я чую не скрип дверей. Я чую: «У моїй хаті — мої правила!».
Мораль? Від чужих стін не буває тепло.
