Коли я народила своє дитинча, я знала, що майбутнє для нас обох буде складним. Я була молода, безробітна та безпритульна, і не здатна надати своєму малюку належного догляду і майбутнього не могла.
Моє серце боліло, коли я розмірковувала про світлий шлях, який я могла б підготувати для своєї дитини, якби мала більше ресурсів і можливостей. Я не хотіла повторити помилок своїх батьків, які не змогли надати мені достойного життя. Я мріяла про те, щоб дати своїй дитині все, чого мені так не вистачало.
Тож, у віці лише 18 років, я прийняла найважче рішення у своєму житті. Пошепки поцілувавши маленьке дитя у ліжечку, я залишила його в дорогому ресторані напризволяще. Сльози текли безперервно, але я знала, що це єдиний шанс дати моєму дитинчаті кращий старт у житті, ніж я могла б надати зараз.
Я покинула ресторан, обіцяючи собі, що зроблю все можливе, щоб стати сильною та успішною жінкою, яка заслужила право бути мамою своєму дитинчаті. Подолати самотність і горе було важко, але я впевнено йшла вперед, вчасно знайшовши роботу та почавши навчатися.
До мого серця приходили нагадування про мою дитинчату кожен день, і я знала, що все, що я роблю. Це для нашого кращого майбутнього. Це була сила, яка допомагала мені подолати важкі моменти і не здаватися.
Роки летіли, і я дізналася, що моє дитинчатко було прийняте в прийомну сім’ю та отримало турботливого батька та матір. Вони дали йому той комфорт, який я не могла забезпечити в той час. З одного боку, я була рада, що моя дитина отримала краще життя, але з іншого — моє серце рвалося на шматки через втрату.
Протягом років я працювала над своїм життям, розвиваючись професійно та особисто. Я побудувала міцні стосунки з друзями та підтримуючим оточенням, які допомогли мені взяти повністю на себе відповідальність за своє життя та прийняти рішення зустрітися з моєю дитиною.
Коли настане той день, я глибоко подякую прийомним батькам моєї дитинчаті. Я дам йому знати, що ніколи не забувала його, і що кожен мій крок, кожна моя перемога — це для нашого з ним майбутнього. І незважаючи на важку та болісну втрату, я знаю, що це було найкраще, що я змогла зробити для своєї дитини, колишнього дитинчатка, яке тепер отримало шанс на щасливе та успішне життя.
Цей страх зізнатись перед своєю дитиною про те, що я її залишила, переслідував мене кожен день. Пройшло багато років, але я так і не змогла зібрати мужності, щоб зробити перший крок. Моє серце тривожилось на саму думку про те, як вона може зреагувати на моє визнання.
Я дивилася на неї здалека, спостерігаючи за кожним її кроком, бачачи, як вона росте і змінюється, але мій страх завжди перешкоджав мені підійти та зізнатися.
Було багато моментів, коли я стояла перед дверима її прийомного будинку або телефонувала, щоб зробити цей крок, але завжди зупинялася в останній момент. Я не знала, як їй пояснити свої дії, і боялася, що моя втрата буде ще більшою, якщо вона відкине мене.
Мої плани і схеми, як здійснити зустріч, не допомагали мені подолати страх, який перебував у моєму серці. Час від часу я писала повідомлення, але ніколи не відправляла їх. Вони ставали дійсністю тільки в чернетках, залишаючи мене в одинокості та скорботі.
Кожен раз, коли я бачила її здалека, моє серце розривалося на шматки. Я мріяла про момент, коли зможу обійняти її, сказати, наскільки я її кохаю, і зізнатися в своїх помилках. Але кожного разу страх та невпевненість брали верх. Як мені бути?