Я залишила мамі авто, а брат його розбив — тепер мама ображається, що я на неї накричала.
Я лише хотіла зробити добру справу. Від’їжджаючи у чергову відрядження, я віддала ключі від своєї машини мамі. Навіщо їй тягати пакети з магазину пішки, коли в гаражі стоїть справна, обслужена іномарка? Але те, чого я найбільше боялася, сталося. Вона передала ключі моєму молодшому братові. А він… він ушкодив машину. Не на смерть, звісно, але ремонт коштуватиме стільки, що аж серце стискається. До того ж страховка покриє лише частину.
Я — логістка, часто їзджу по областях. Іноді навіть за кордон. На короткі відстані вважаю за краще їздити власним авто: швидше, зручніше, а головне — надійніше. За кермом завжди була обережною. За одинадцять років без аварій з мого боку. Так, пару разів у мене в’їжджали неуважні або нетверезі водії. Але глобально — я уникала ризиків. Машини міняла нечасто, але доглядала за ними ретельно. Усі були з пробігом, щоб заощадити. А минулого року вирішила: досить. Я заслужила нову машину. Не перефарбовану після аварії, не зі скрученим пробігом — свою власну.
Взяла кредит, вклала всі заощадження й купила нову «Рено». Аромат салону, ідеальні гальма, панорамний дах. Я мріяла про неї. Але не встигла натішитися — почалися відрядження, і авто більше стояло, аніж їздило. Тоді мама, яка теж має права, почала просити: «Ну можна іноді користуватися — до магазину, до лікарні?» Я не заперечувала. Вона водій обережний, до того ж рідний мені людина.
Я поставила лише одну умову: ніяких ключів братові. Мій молодший брат — утілення всього, від чого у водіїв сивіє чуприна. Він гонщик. Обгони, різкі старти, недотримання дистанції. Його позбавляли прав. Останні дві машини відправилися на металобрухт. Я його люблю, але довірити йому авто — це як дати дитині гранату. Мама кивала, клялася: «Ні, ні, він навіть не підійде!»
Минуло кілька місяців. Повертаюся додому — а машина розбита. Брат узяв її без дозволу. Та й не без — мама сама дала ключі. Я була розлючена. По-перше, вона знала мою думку. По-вдруге, він розбив машину, бо навіть не подумав змінити літню гуму на зимову. Я встигла попередити перед від’їздом, але мама забула. Брат же сів і поїхав. На обмерзлій дорозі, у повороті, не втримав керування. В’їхав у стовп.
Коли я побачила вм’ятину, розбиту фару й вивернутий капот, у грудях заніміло. Нова машина. Кредит ще не сплачений. Я навіть місяця не наїздила, а тепер вона стоїть під будинком — ні жива, ні мертва.
Я не витримала. Накричала. Так, голосно, різко, але хіба я не мала права? Я просила. Я благала. Я попереджала. І ось результат.
«Це лише залізо, — кинула мама, не дивлячись у вічі. — Не переймайся, полагодимо. Головне, що всі живі. А якщо ще раз піднімеш на мене голос, зовсім нестиму до тебе слова.»
Брат ж — як завжди. Б’є себе в груди, обіцяє повернути гроші за ремонт. Але звідки? Зарплата мізерна, боргів — на дві життя вперед. А мама чекає моїх вибачень. Вона на мене ображається. Не він, хто врізався у стовп, не вона, хто зламала обіцянку. Я винна.
А я ходжу пішки. І думаю: чи справді в моїй родині ніхто не здатний визнати провину? Невже тепер ще й я винна в тому, що лишилася без авто, на яке працювала роками?
