Були ми минулого літа на морі. Я, чоловік і наш шестирічний син. Ну і для повного задоволення від перебування на морі ми вирішили сину купити водяний пістолет. Нехай грається і балується, поки він ще дитина.
Ось прийшли ми на пляж, я з чоловіком пішли на шизлонги, а синочок побіг до води гратися. Там якраз була групка дітлахів зі своїми іграшки. В когось було надувне коло, в когось відерця з лопатками, в когось нарукавники та інші іграшки. Діти старались ділитись один з одним, щоб всі змогли погратись, хоча й не завжди виходило.
Пізніше до дітей підійшла мама, яка виглядала як модель з каталогів, з своїм сином. Діти одразу розбіглись, а мій син залишився. Хлопчик тієї жінки підбіг та почав кляньчити в мого сина водяний пістолет. Він в мене не з жадних, тому дав малому погратись, але перед цим поклав умову:
-Як награєшся – повертай пістолетик!
Але пройшло біля півгодини – хлопець пістолетика не повертав. Ну добре, нехай ще пограється. Пройшло ще п’ятнадцять хвилин і тоді син почав казати хлопчику, що пора повертати іграшку. На це малий заявив:
-Не віддам! Це мій пістолетик!
-Не твій. –сказав спокійно мій син. – Це мені мама з татом купили.
-Ні, мій! Чим доведеш, що тобі його купили?! – продовжував кричати малий.
У підсумку почалась бійка, та ще й неабияка. Я не стала за цим спостерігати довго і майже одразу побігла рознімати хлопців. Благо пістолетик в процесі сутички випав з рук наглого паршивця і мені не довелось видирати його з рук дитини. Ну як би це виглядало? Велика доросла жінка вириває в дитини водяний пістолетик?
Я підібрала іграшку, розняла хлопців та намагалась пояснити нахабі, що це не його іграшка, а мого сина, яку я сьогодні купила йому за свої гроші. На це мальчуган відповів:
-Ти! Жадібна велика тьотка! Вкрала в мене водяний пістолетик! Віддай! Віддай негайно! Мама!» — але мама його не реагувала і ніяк не вмішувалась в сварку.
-Слухай хлопче, не треба нахабніти. Зараз саме ти намагався вкрасти в мого сина іграшку. В такій ситуації ніхто не зробить скидку на те, що ти дитина. Це неправильно – забирати чужі іграшки, а потім волати, що вони нібито твої. – відповіла я малому і він вже почав помаленьку висовувати губу, готуючись ридати. – Не думай навіть, не подіє. – після цих слів його лице зморщилось від злості, що його план розкусили і плачем іграшку він не видурить і малий побіг до своєї мами, яка лежала на шизлонзі та спостерігала за цим всі.
Як треба було виховати таку дитину? Чи можливо вона вихованням взагалі не займається? Не розумію її і таких ж мамань, які не займаються нормальним.
