Я вважала, що знайшла своє щастя…

Оксана вірила, що вийшла заміж за чоловіка… Поки вона розраховувалася у магазині, Андрій байдуже тулився осторонь. Коли ж почала розкладати продукти, він взагалі вийшов на вулицю. Оксана вийшла, підійшла до Андрія, який палив.
Андрію, візьми пакети, попросила вона, простягаючи чоловікові дві важкі торби з продуктами.
Андрій поглянув на неї так, наче його змушують робити щось незаконне, й з подивом спитав:
А тобі що?
Оксана зніяковіла. Що значить «тобі що»? І до чого це питання? Звичайно, чоловік має допомогти фізично. Та й просто дико, коли жінка волочиться з тягарем, а чоловік поруч похитується налегці.
Андрію, вони важкі, відповіла вона.
І що? продовжив чинити опір Андрій.
Він бачив, що Оксана вже запалюється, але йому принципово не хотілося нести покупки. Він швидко пішов уперед, знаючи, що вона не встигне. «Ще чого «візьми торби»! Я що, тягловий бик? Чи підкаблучник? Я чоловік! Сам вирішу, нести чи ні! Нічого, сама понесе, не надірветься!» міркував Андрій. Таке в нього сьогодні було настроєння показати дружині, хто в домі господар.
Андрію, куди ти? Пакети візьми! ледь не плачучи, крикнула йому вслід Оксана.
Торби справді важили чимало. Андрій це знав сам накидав у кошик усі ті солодощі до сиру, сало, баночки з черешневим варенням. До дому було близько, хвилин п’ять пішки. Та коли везеш важкі пакети, шлях здається нескінченним.
Оксана йшла додому, ледь стримуючи сльози. Сподівалася, що Андрій пожартував і ось-ось повернеться. Та ні він віддалявся все далі. Охопило бажання кинути все посеред вулиці, але вона, наче в тумані, тягла покупки далі.
Дійшовши до підїзду, вона сіла на лавку, знесилена. Хотілося плакати від образу й втоми, та вона ковтала сльози соромно на виду у людей. Та й просто забути цю принизу не могла він не просто образив, а зневажливо знітив її як дружину. А яким же був уважним до весілля… Та й не в тому справа, що не розумів розумів! І власноруч зробив так.
Здоровенькі були, Оксанко! голос сусідки вивів її з задуми.
Здоровенькі, тітонько Марусю, відповіла Оксана.
Тітка Маря Іванівна, або просто баба Маря, жила на поверсі нижче й за життя дружила з Оксаниною бабусею. Оксана знала її з малку й шанувала за рідну. Після смерті бабусі, коли дівчина стикалася з життєвими негараздами, саме тітка Маря підставляла плече. Інших близьких не було мати жила у іншому місті з новою родиною, батька Оксана не памятала. Тож єдиною родичкою залишилася тітка Маря.
Оксана без вагань вирішила віддати їй усі покупки. Не дурно ж тягла. Пенсія у Марї Іванівни скромна, й Оксана частувала її власноруч приготованим салом і варениками. Та завжди рідко.
Ходімо, тітоню, я вас проводжу, сказала Оксана, знову беручи важкі торби.
Піднявшись у хату тітки Марї, Оксана залишила торби зі словами, що це їй. Побачивши баночки солінь, сало, сирнички та інші смаколики, які вона любила, але рідко собі дозволяла, тітка Маря так розжалобилась, що Оксані стало моторошно від того, як мало вона приділяє уваги сусідці. Поцілувавшись на прощання, Оксана піднялась додому.
Щойно вона переступила поріг, чоловік вийшов із кухні назустріч, щось жуючи.
А торби де? немов нічого не сталось, спитав Андрій.
Які торби? таким же тоном відповіла Оксана. Ті, що ти допоміг мені донести?
Та годі тобі! намагався він пожартувати.
Вона зачинила двері, притулившись спиною до холодного дерева, коли важкі кроки Сергія поступово стихли у підїзді, і тільки порожнеча в шафі залишилася від його впертої твердолобості.