Я думала, що мій шлюб ідеальний, поки подруга не поставила мені того питання.
Я вийшла заміж дуже рано з великого кохання. Ми зустрічалися чотири роки, перш ніж стали чоловіком і дружиною. Разом пройшли через багато чого.
Ми живемо під одним дахом вже понад шість років. Я повністю довіряю чоловікові, як і собі. Він дуже ніжний, турботливий і уважний. Завжди допомагає мені з домашніми справами. Він не з тих сміливих чи могутніх чоловіків. Його не назвеш красенем, але в ньому яскрава душа, повна добра та віри, яка дає мені силу переживати навіть найважчі часи.
Але він нерішучий і не вміє приймати рішення. Не хоче виходити із зони комфорту чи рухатися вперед. До того ж дуже соромязливий. За шість років спільного життя він не змінився анітрохи.
Не дбає ні про себе, ні про своє здоровя. Будь-які зміни його лякають. Він старший за мене майже на десять років. Мені двадцять шість, і я обожнюю життя. У мене чудова робота, я купила власне авто, і ми разом виплачуємо іпотеку за наш будинок. А нещодавно подруга раптом запитала: «Навіщо він тобі взагалі потрібен?».
Це був кінець мого особистого щастя. І тепер я сиджу й думаю: «А справді навіщо?»…
