У маленькому містечку біля Черкас, де старі подвір’я тонуть у квітах, моє життя у 60 років перетворилося на нескінченне коло приготування їжі й прибирання. Мене звуть Ганна Іванівна, я вдова, живу сама у своїй невеличкій квартирі. Моя донька Іринка з трьома дітьми приходить до мене щодня на обід, і якщо спочатку я раділа їх бачити, то тепер почуваюся їхньою безкоштовною їдальнею. Я втомилася, а їхні апетити та безлад доводять мене до відчаю. Як поставити межі, не образивши доньку й онуків?
Донька, яка була моєю радістю
Іринка — моя молодша донька, їй 32 роки. Вона одружена з Василем, у них троє дітей: Оленка — 10 років, Андрійко — 7 років і Настунька — 4 роки. Вони живуть у сусідньому будинку, в орендованій квартирі, і їхнє життя нелегке. Василь працює водієм, Іринка — у декреті, і грошей їм часто не вистачає. Коли Іринка почала приводити дітей до мене на обід, я була щаслива: варити борщ — не проблема, а бачити онуків — радість. «Мамо, у тебе так смачно, діти люблять твій супчик», — казала вона, і я розчинялася.
Мій день починався з кухни: варила юшку, пекла пампушки, купувала продукти на пенсію. Я думала, це тимчасово, поки вони не стануть на ноги. Але обіди стали щоденними, і тепер я помічаю, що Іринка з дітьми не просто їсть — вони вимагають, залишають безлад і навіть забирають їжу з собою. Моя квартира перетворилася на їхню їдальню, а я — на кухарку, яку ніхто не дякує.
Діти, які руйнують мій спокій
Кожного дня опівдні Іринка з дітьми приходить до мене. Оленка просить ковбасу, Андрійко — печиво, Настунька тягнеться за цукерками. Я не жадібна, але мої запаси тануть швидше, ніж я встигаю їх поповнювати. Діти бігають по квартирі, кричать, розкидають іграшки, псують стіл. Іринка не прибирає за ними, не миє посуд, навіть не пропонує допомогти. «Мамо, ти ж сама любиш готувати», — каже вона, а я мовчу, хоча всередині все кипить.
Останнім часом я помітила, що Іринка почала забирати їжу додому. «Мамо, можна котлети взяти, Василь любить», — говорить вона, і я ківну, але серце стискається. Моя пенсія йде на продукти для них, а я сама сиджу на хлібі з чаєм. Учора Оленка пролила узвар на мій килим, Андрійко зламав дверцята шафи, а Іринка лише засміялася: «Ой, діти є діти». Я не витримала й сказала: «Іринко, це мій дім, а не дитячий садок». Вона образилася: «Ти що, шкодуєш для онуків?»
Біль і почуття провини
Я люблю Іринку й онуків, але їхні щоденні візити мене виснажують. Я в 60 років хочу відпочивати, читати, ходити в гості, а не стояти біля плити. Моя подруга Марія каже: «Ганно, вони тобою користуються, скажи, щоб приходили рідше». Але як сказати, якщо Іринка відразу ображається? Я боюся, що вона перестане приводити дітей, і я втрачаю їх. Василь, її чоловік, навіть не вітається зі мною, ніби я зобов’язана їх годувати.
Я намагалася натякати Іринці, що мені важко. «Може, готуйте вдома іноді?» — сказала я. Вона відповіла: «Мамо, у нас немає грошей, а діти голодні». Її слова — як докір, але я бачу, що вона купує собі новий одяг, а я економлю на всьому. Невже я повинна жертвувати собою заради їхнього комфорту? Мої онуки — моя радощі, але їхній безлад і байдужість Іринки роблять мене чужою у власній оселі.
Що робити?
Я не знаю, як вийти з цієї пастки. Сказати Іринці, щоб приходили рідше? Але я боюся, що вона звинуватить мене у скупарстві. Запропонувати їм гроші замість їжі? Моя пенсія й так на межі. Чи мовчати, продовжуючи готувати, поки не звалюся? Я хочу бачити онуків, але не щодня, не ціною свого здоров’я. У 60 років я заслуговую спокою, але почуваю провину, думаючи про це.
Мої сусіди пошепки говорять: «Ганно, твоя Іринка зовсім заробилася». Їхні слова болять, але я знаю, що вони праві. Я хочу знайти баланс, щоб зберегти сім’ю, але захистити себе. Як сказати доньці, що я не їхня кухня, не образивши її? Як навчити її поважати мої межі, не втрачаючи любові онуків?
Мій крик про свободу
Ця історія — мій крик про право на своє життя. Іринка, мабуть, не бачить, як її візити мене виснажують. Онуки, мабуть, просто діти, але їхній хаос руйнує мій дім. Я хочу, щоб моя квартира знову була моїм захистом, щоб я могла вільно дихати, щоб мої онуки приходили в гості, а не на обід. У 60 років я заслуговую відпочинку, а не ролі безкоштовної кухарки.
Я — Ганна Іванівна, і я знайду спосіб повернути свій спокій, навіть якщо для цього доведеться сказати доньці правду. Нехай цей крок буде болючим, але я не хочу більше бути їхньою їдальнею.
