Того дня Оксана, як завжди, готувала обід — нарізала м’ясо для гуляшу. На кухні пахло цибулею, сковорода тріщала від жиру, а в кімнаті раптом задзвонив телефон. Чоловік — Іван — підняв слухавку. Його голос був стриманим:
— Але ж?
Далі — пауза. Довга. Ніби хтось говорив безперервно, а він лише слухав. Оксана витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі — нікого. Телефонний шнур тягнувся у бік дитячої. Серце закололо. Не знаючи чому, вона пішла тихо, немов злодійка, — навшпиньки.
З-за напіввідчинених дверей спальні почувся його шепіт. Голос, яким він ніколи не говорив із нею.
— Даринко, благаю, заспокойся… Я розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. У мене сім’я, я зараз не можу приїхати… Я тебе теж люблю. Дуже сильно. Але не можу зараз говорити — Оксана може увійти будь-коли. Я маю їй усе розповісти, але поки не час… Давай завтра. Не дзвони мені сюди в цей час, прошу. І так… Я люблю тебе.
Її ніби пройняло електрикою. Рука, готова розчинити двері, завмерла у повітрі. Серце билося так, що стало важко дихати. «Я люблю тебе». Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Оксана не влаштувала сцени. В голові пролунав голос матері: «Ніколи не роби нічого серйозного на гарячу голову». Вона випрямилася, як могла, і повернулася на кухню. Взяла ніж, але рука тряслася. Шматки м’яса розліталися по дошці нерівно. Біля ніг терлася кішка, Оксана кинула їй шматочок — єдиний акт автоматичної доброти.
«Я теж тебе люблю…»
Ці слова крутилися в голові, як заклинання. Вона чіплялася за інші його слова: «У мене сім’я…» Значить, ще важлива? Ще цінна?
Але тоді — хто вона? Просто мати його дітей? Господиня? Звичка? Біль стискав груди. Адже в них усе було добре. Він був турботливим, уважним. Жодної тіни відчуження. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Іван повернувся на кухню, вдихнув запах вечері і посміхнувся:
— Боже, як смачно пахне! Скоро буде?
— За півгодини. М’ясо дрібно порізала — швидше смажиться… Хто дзвонив?
— Та з роботи. Попросили завтра вийти — ліс приймати.
— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.
— Усі у відпустках, літо ж…
— Угу.
— Чого ти така сумна, Оксанко?
— Просто втомилася. Думала, завтра разом поїдемо на дачу.
— Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
— Ване…
— Що?
— Ти мене любиш?
— Ну звісно, що за дурниці. Люблю, Оксанко. І синів наших люблю. Ти ж знаєш — сім’я для мене все.
Він простягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємним.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, що гралися поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, встромила кігті — дякувала за частування. Оксана стиснула її лапки, сховала обличчя у пухнасте хутро.
Та жінка… вона має зникнути.
Оксана не могла ділити чоловіка. Не могла спати з ним, знаючи, що він бував з іншою. Але й втратити його — неможливо. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей до садка і зібрався «на роботу», Оксана сказала на заводі, що погано почувається, і лишилася вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хустку — «на заводі стіну фарбувати». Потім — прямиком до садка. За кілька хвилин вийшов Іван. Оксана пішла слідом, ховаючись у провулках.
Він зайшов на ринок, купив оселедця й фрукти, а потім завернув у приватний сектор. Оксана зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за одними з воріт.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов… не один. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік гаю — туди, де колись гуляли вони вдвох. Оксана повернулася додому. У голові — жар. У душі — розпач.
За пару днів їй вдалося розгледіти Дарину краще — гарна, стерво. Років тридцять. Потім — удача: побачила Дарину з подругою. Та, нічого не знаючи, вилила все, базікаючи на ходу.
— Даринка? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Зараз у неї кавалер. Одружений. Каже, кине дружину заради неї…
У Оксани всередині закипіло. Але вона усміхалася.
І ось, одного робочого дня, Оксана — у халаті й хустці — вирушила на «візит».
Дарина була у дворі. Оксана зіграла слабкість, увійшла в довіру. Вода, кружка… і раптом — «Я бачу вашу долю».
Дарина — спочатку в шоці, потім у недовір’ї. Але Оксана почала розказувати про її життя — чоловік, розлучення, дитина, шрами… Усе. Дарина повірила. Очі стали круглими.
— А з цією людиною… у вас нічого не вийде. Він міцно пов’язаний з дружиною. Ніколи не піде.
— Піде! Я його домолюся! Я нар— Він МІЙ чоловік! МІЙ! Зрозуміла?! Зникни з нашого шляху!
