Того дня Олена, як завжди, готувала обід нарізала м’ясо для рагу. На кухні пахло цибулею, на сковороді шипіло сало, а раптом задзвонив телефон. Її чоловік Богдан підняв слухавку. Голос був стриманий:
Агов?
Далі пауза. Довга. Ніби хтось говорив без зупинки, а він просто слухав. Олена витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі нікого. Провід від телефону тягнувся у бік дитячої. Серце стиснуло. Не знаючи чому, вона йшла тихо, навшпиньки, немов злодій.
З-за зачинених дверей почувся його шепіт. Голос, яким він із нею ніколи не розмовляв.
Марічко, заспокойся Я розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. У мене ж сімя, я зараз не можу приїхати Я теж тебе кохаю. Дуже. Але зараз не можу говорити Олена може зайти будь-коли. Я їй все розповім, але ще не час Завтра. Будь ласка, не дзвони мені сюди зараз. І так Я тебе кохаю.
Її наче струмом ударило. Рука, готова відчинити двері, завмерла в повітрі. Серце билося так сильно, що дихати стало важко. «Я тебе кохаю». Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Олена не влаштувала сцени. Материнський голос відгукнувся в голові: «Ніколи не роби нічого серйозного на гарячу голову». Вона випрямилася, зібравшись із силами, і повернулася на кухню. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки мяса летіли на дошку безладно. Біля ніг терлася кішка, Олена кинула їй шматочок єдиний автоматичний жест доброти.
«Я теж тебе кохаю»
Ці слова крутилися в голові, як закляття. Вона вчепилася в іншу його фразу: «У мене сімя» Значить, ще важлива? Ще має значення?
Але тоді хто вона? Просто мати його дітей? Господиня домівки? Звичка? Біль стиснув груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливим, уважним. Жодних ознак дистанції. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Богдан повернувся на кухню, вдихнув аромат страви й усміхнувся:
Оце пахне! Скоро обід?
За півгодини. Мясо дрібно нарізала швидше звариться Хто дзвонив?
Що? ніби не зрозумів. А, з роботи. Попросили завтра зайти прийняти деревину.
Часто тебе просять у вихідні. Мені це не подобається.
Усі у відпустках, літо ж
М-гу.
Чого така сумна, Оленко?
Просто втомилася. Думала, завтра разом будемо, поїдемо на дачу.
А ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
Богдане
Що?
Ти мене кохаєш?
Звісно, що ти. Кохаю, Оленко. І наших хлопчиків кохаю. Ти ж знаєш сімя для мене все.
Він випрямився, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок здавався їй неприємним.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, що гралися поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, встромила пазурі подякувала за частування. Олена стиснула її лапки, притулила обличчя до пухнастої шерсті.
Та жінка вона має зникнути.
Олена не могла ділитися чоловіком. Не могла спати з ним, знаючи, що він був із іншою. Але втратити його невиносимо. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвів дітей до садка й збира́вся «на роботу», Олена сказала на фірмі, що погано почувається, і залишилася вдома. Замаскувавшись під сусідку, позичила халат і хустку «у цеху стіни фарбуватиму». Потім прямо до міського парку. За кілька хвилин вийшов Богдан. Олена йшла слідом, ховаючись за вуличками.
Він зайшов на ринок, купив шовкову хустку та фруктів, потім повернув у приватний сектор. Олена зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за воротами.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов не один. Висока білявка поруч. Вони попрямували в бік лісу туди, де колись гуляли разом. Олена пішла додому. В голові жар. В душі безнадія.
За кілька днів їй вдалося роздивитися Марічку красуня, хоч і зрадниця. Років тридцять. Потім удача: побачила Марічку з подругою. Та, нічого не підозрюючи, розповіла все.
Марічка? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер має шанувальника. Одруженого. Каже, що «покине свою дружину заради неї», прошепотіла подруга, а в Олениному серці спалахнула помста.
