Я все про твої пригоди знаю, сказала дружина. У Віктора аж у душі похолодало.
Ні, зовні він навіть оком не повів, не позеленів, не побілів хоча усередині наче змяли і викинули. Просто став статуєю.
Леся поралася біля плити, помішувала борщ у каструлі. Звична домашня сцена: спина до чоловіка, фартух у вишеньку, запах смаженої цибулі вперемішку з морквою. Мир і затишок. А голос як з телевізора, коли ведуча оголошує надзвичайні новини.
Віктор аж подумав, що йому вчулося. Може, вона про помідори згадала «знаю, де добрі продають»? Чи про сусідку Галину з четвертого, котра постійно свариться через собаку?
Та ні.
Про всі пригоди, повторила спокійно Леся, навіть не розвернувшись.
Оце вже правда похолодало. Бо в її голосі не було ані сліз, ані скандалу, ані тарілок об підлогу. Просто констатація факту якби сказала: «О, кава закінчилась».
Пятдесят три роки вже Віктору, двадцять вісім із них із Лесею. Здавалось, знає її, як свої пять пальців: де родимка на ключиці, як насуплює носа, якщо пересолила, як потягує каву ранком. Але такого тону не чув ще ніколи.
Лесь, ти про що? пробурмотів, голос ніби загубився.
Прокашлявся, спробував ще раз.
Лесю, ти що маєш на увазі?
Вона обернулась довго дивилась на нього, як на стару вицвілу фотокартку, де вже нічого не видно.
Про Марічку, наприклад. З вашої бухгалтерії. Це ж було у 2018 році, якщо не помиляюсь.
У Віктора земля з-під ніг. Не просто приказка реально, підлога гепнула кудись униз.
Боже, Марічка?
Обличчя її досі згадати не міг. Щось було на корпоративі… чи після? Коротко, ніби недописане СМС. Сам собі тоді пообіцяв: більше ніколи.
І про Світлану, Леся не відступала. З твого спортзалу. Це було два роки тому.
Він кліпав очима. Рот відкрив-закрив.
А про Світлану ж звідки?
Леся тим часом вимкнула плиту, присіла спокійно до столу, склавши фартух рівно, як у дитинстві її мама вчила.
Ти хочеш знати, як я дізналась? Чи чому мовчала? просто сказала вона.
Віктор мовчав. Не тому, що не хотів щось заперечити просто слів більше не було.
Уперше я помітила це ще з десяток років тому. Ти затримувався на роботі, особливо по пятницях. Приходив веселий такий, щоки румяні, парфумами пахнеш. Я ще подумала: може, вигадую? Може, нова колега парфуми змінила? Переконувала себе цілий місяць. А потім оп, знайшла чек із ресторану в кишені твого піджака. Повечеряли ви там на двох. Вино. Десерт. Ми з тобою туди жодного разу не ходили.
Віктор вже перевіреним способом хотів збрехати або хоча б викрутитись, але «щось пішло не так».
Знаєш, що я зробила? Леся глянула прямо в очі. Поплакала у ванній. Умилася. Зварила вечерю. Зустріла тебе з посмішкою. Доньці нічого не сказала. Їй тоді пятнадцять було, екзамени Перше кохання. Для чого їй знати, що тато
Вона замовкла. Повела по столу рукою, неначе стирала невидимий пил.
Думала минеться. Усі чоловіки такі, криза середнього віку, дурниці якісь. Головне, аби сімя була разом.
Лесь Віктор ледве промовив.
Не перебивай, різко обірвала вона. Дослухай.
Він замовк.
Потім була друга, третя, четверта Я й рахувати перестала. Твій телефон жодного пароля. Гадав, не дивлюся? Смішні ті переписки читала: «Сумую, сонечко», «Ти мій герой». Фотки дивилася: ти обіймаєш когось, зуби до вух. Голос Лесі затремтів, хоч вона швидко зібралася. Вдихнула на повні груди.
І постійно в мене одна думка: навіщо таке життя? Навіщо жити з тією, хто тебе вже не бачить і не чує?
Леся, я тебе кохаю! раптом вирвалось у Віктора. Я
Ні, не кохаєш, сказала твердо. Тобі затишок потрібен. Чистота. Гаряча вечеря. Сорочки з комірцем, як в аптеці. А жінка головне, щоб питань не ставила.
Вона підвелась і пішла до вікна, подивилась у темінь.
Знаєш, коли я вирішила? Місяць тому. Донька приїхала, сидимо, чай пємо. Каже мені: «Мамо, ти якась не така мов тінь сама себе». І я подумала: а вона ж права! Я вже десять років не для себе живу.
Віктор дивився на її спину рівна, напружена, мов тятива і раптом зрозумів: він втрачає її. Прямо зараз.
Я не хочу розлучатись, хрипко мовив він. Лесю, благаю.
А я хочу, знизала плечима. Документи вже подала. Засідання через місяць.
Та чому зараз?!
Леся повернулася. Довго дивилася: уважноуважно. Сумно засміялась.
Бо зрозуміла: ти мене навіть не зраджував, Віть. Зрадити можна лише того, хто тобі дорогий. А я для тебе просто фон. Як повітря.
І це була правда.
Віктор сидів у куточку на дивані згорблений, сивіший, ніж учора. Леся стояла вже біля вхідних дверей. Між ними двадцять вісім років, донька, квартира біля парку Шевченка, кожен куток якої знає їх обох. А тепер там прірва.
Ти розумієш, прошепотів він, я ж без тебе пропаду.
Та проживеш, махнула рукою. Ніхто ще не пропадав.
Ні! він підхопився, рушив до неї. Лесю, я виправлюсь! Обіцяю! Геть ці
Вітю, підняла руку, справа не в них. Зовсім не в них.
А в чому тоді?!
Вона мовчала. Шукала слова ті, що треба було сказати років десять тому, але все думала: «Ще не час». Або не мала сміливості.
Знаєш, як мені було? Я лежала поряд, а відчувала себе порожнім місцем. Ти навіть не маскувався! Телефон не ховав. Сорочки кидав у кошик з її помадою на комірці. Був впевнений: ну дурепа, не побачить.
Віктор похитнувся, наче його штовхнули.
Я не хотів
Не хотів? Леся підійшла майже впритул. Очі блищали вже не від сліз, а від злості пухкої, старої, мов засушена картопля. Ти просто не думав про мене взагалі. Що у тебе було в голові, коли ти обіймав іншу? «Леся не дізнається»? Чи просто «Яка різниця»?
Він мовчав.
Бо правда жахливіша.
Дійсно, не думав. Леся була подразумілася, мимохідь, як сіль у борщі. І впевнений був: нікуди не дінеться.
Ти вертався після всіх своїх походеньок, а в тебе все на місці: й квартира, і борщ, і дружина. Бо в твоїй реальності нічого ж не змінилося.
Вона відвернулась.
А я мене там і не було. В тій твоїй реальності.
Віктор наблизився, руку простяг доторкнутися, обійняти, зупинити.
Леся відсторонилась:
Уже не треба. Запізно.
Він схопив її за пальці.
Лесю, прошу Дай мені шанс! Я змінюсь! Я стану іншим!
Вона подивилась на їхні зчеплені руки, на його обличчя розгублене, налякане. Раптом зрозуміла: він боїться не її втратити.
Він боїться лишитися один.
Знаєш, сказала мяко, забираючи руки, я теж боялася. Самотності. Але тепер зрозуміла: я вже давно одна. Поруч із тобою але одна.
Взяла ключі, сумку і пішла до дверей.
Минуло три тижні.
Віктор сам у своїй двокімнатній Леся зїхала до доньки одразу. Листає телефон. Марічка з бухгалтерії. Світлана зі спортклубу. Ще там пара «сонечок», що колись були важливі.
Зателефонував Світлані.
Відбила.
Марічці написав. Прочитала, не відповіла.
Інші навіть не відкрили.
Дивна річ: коли був «при сімї», всі горнулися. А тепер ніби став невидимкою.
Нікому ти вже не треба.
Сидить на старому дивані, а квартира стала велика, пуста, мов смітник після ярмарку. І вперше за свої пятдесят три реально відчув себе самотнім.
Відкрив контакти. «Леся». Подовгу дивився на екран. Пальці тремтять.
Написав СМС. Стер. Написав ще раз. Стер.
Зрештою просто: «Можна зустрітися?»
Відповідь через годину: «Навіщо?»
Віктор задумався. Що сказати? «Пробач»? Запізно. «Повернися»? Дурня. «Я змінився»? Брехня.
Та й узяв написав так, як є:
«Хочу все почати спочатку. Можна спробувати?»
Засвітились три крапки. Пропали. Знову засвітились.
Відповідь:
«Приходь у суботу. До доньки. О другій. Поговоримо».
Віктор видихнув.
Що буде тепер? Пробачить? Повернеться? Чи заслуговує він другого шансу?
Глянув на обручку на пальці.
І вперше за багато років відчув: а може, й справді настав час почати все з нуля.
Якщо вона дозволить.
А ви як думаєте: краще було б Лесі влаштувати грім, чи терпіти далі? А може, треба було з самого початку поставити всі крапки?
