Я візьму вашу дівчинку до свого класу, якщо ви не заперечуєте, промовила вчителька, яка випадково почула розмову моєї мами, завуча та ще однієї педагоги.
Та вчителька, до класу якої мама намагалася мене прилаштувати, категорично відмовлялася.
Вона ж у вас буде двієчницею, говорила вона. Не вміє читати, навіть літери в склади скласти не може. Хіба таке буває, щоб у «А» класі сиділи двієчники?
Вона мала рацію. Я дійсно не знала ні букв, ні цифр. Мама не встигала зі мною займатися, бо я відмовлялася сидіти над книжками у літню спеку. Мені треба було бігати, гратися, досліджувати кожен куточок двору, а згодом і всі навколишні подвіря. Мама часто скаржилася: «Цілий день на вулиці пропадає!» Але мені було мало навіть цілого дня стільки всього цікавого довкола!
Проте Зоя Михайлівна щось у мене побачила. Так я опинилася в «Б» класі. Поведінка в мене була жахлива, але вчилася я на відмінно. Їй вдавалося знаходити підхід до кожної дитини, і в нашому класі до пятого не було навіть трієчників одні хорошисти та відмінники.
Зоя Михайлівна вже була на пенсії, коли ми закінчували початкову школу. Власних дітей у неї не було, і все життя вона присвятила учням.
Ми часто збиралися в неї вдома по вихідних це було справжнє свято. У її квартирі завжди пахло квітами, на столі чекали солодощі, хоча тоді вони були дефіцитом. Іноді ми заставали в гостях її колишніх учнів, які розповідали нам історії зі шкільних років. І ми мріяли, що колись теж повертатимемося сюди, приноситимете солодощі та розповідатимемо новим дітям про свої пригоди.
Вона жила одна в трикімнатній квартирі, яка дісталася їй від батьків. Все там було просто, але зі смаком. На полицях стояли дрібнички, подаровані учнями, а в одній кімнаті ціла бібліотека. Там же стояло крісло, в якому вона любила сидіти, а ми, немов пташенята, сідали на килимі біля її ніг. Вона читала нам книжки, а потім ми гаряче обговорювали прочитане. Вона розповідала про митців, ставила платівки, і ми поринали у світ музики та поезії.
На початку кожного сезону наш клас вирушав із мольбертами у парк біля її будинку. Ми малювали природу, кожен як бачив її. Лише взимку ми залишалися в класі, спостерігаючи за снігом за вікном. А як гарно малювала сама Зоя Михайлівна! Свої роботи вона дарувала нам, а переможцям у шашках діставалися невеличкі призи.
Після школи ми продовжували відвідувати її. Вона випустила ще один клас, а потім пішла зі школи, але не на спокій почала займатися з дітьми вдома.
Зоя Михайлівна пішла з життя у вісімдесят років. Вона сиділа у своєму кріслі, з книгою в руках, і просто закрила очі, ніби заснула. Поруч була Катя, її колишня учениця, яка вже працювала лікарем і часто навідувалася до неї.
На похоронах було стільки людей, стільки квітів і щирих слів…
Зоя Михайлівна не мала власної родини в звичному розумінні. Її родиною були ми десятки її учнів. Вона памятала кожного, для кожного знаходила потрібні слова, ніколи не підкреслюючи свого авторитету. Він був у ній природньо.
Як сказав один із її вихованців: «Вона була не просто вчителем. Вона була першим провідником у світ знань, доброти та дива. Вона показала нам, наскільки прекрасним може бути життя».
А я додам: найголовніше вміти бачити цю красу в дрібницях. І вчити цьому інших.
