Слухай, хочу розповісти тобі одну свою історію, яка ще й досі здається мені трохи божевільною. Десь три місяці після того, як мене залишив мій колишній наречений, я зірвалась і поїхала до нього в іншу країну. Насправді не знаю, чим думала тоді напевно тільки серцем, бо здоровим глуздом таке не поясниш. У моєму чемодані був ще той обручальний перстень, старі наші фото в телефоні і та дурна надія, що якщо він мене побачить все згадає і пожаліє.
Я точно знала, де він працює: лікар у великій лікарні. Прилетіла сама, з маленьким чемоданом і тим нервовим клубком в животі. Сіла у фоє і вдавала, що чекаю інформацію про пацієнта. Коли побачила його йде коридором, в білому халаті, втомлений та поспішний аж дихати забула. Все такий самий, як завжди.
Підійшла і сказала, що нам треба поговорити. Він здивувався, але погодився. Пішли по коридору. Я намагалася триматися твердо. Сказала, що прилетіла, бо не хочу ось так все закінчувати, що я його ще люблю і хочу врятувати наші стосунки.
А він навіть не замислився. Відрізав прийняв рішення, зараз думає тільки про роботу, а я повинна жити своїм життям. Не кричав, але був такий холодний такий чужий.
Я ледве стрималась, щоб не розплакатися прямо там. Кивнула, дістала з портмоне той перстень, повернула йому і швидко попрощалася. Вийшла надвір, сіла на бетонну лавку біля входу до лікарні й, чесно, просто не витримала. Закрила лице руками і почала плакати так, як не плакала вже багато місяців. Плакала через саму поїздку, ілюзії, біль від відмови, і цю невзаємну любов.
Не помітила, що на сусідній лавці трохи далі сидів ще один лікар він був на перерві. Слухав, як я ридала, певно, хвилин десять. Коли я почала трохи заспокоюватись, підійшов повільно і сказав:
Перепрошую, що втручаюсь, але якщо щось потрібно я тут поряд. Все гаразд?
Я відповіла, ледве піднявши голову:
Ні мені вдруге розбили серце. Одна і та ж людина.
Він сів поряд і слухав так щиро, що мені відразу стало простіше. Запитав, чи маю тут в Києві когось, чи зовсім сама. Я все розказала що прилетіла тільки через нього, що був наречений, весілля планували, що три місяці тому він мене залишив і я не можу це прийняти.
Він не засуджував, просто слухав і говорив з такою спокоєю, що я почала трохи відтавати. Казав, що не треба просити про любов, що нормально бути розбитою, але головне не застрягати у цьому. І не фліртував! Просто хотів допомогти незнайомій дівчині, яка плаче під лікарнею.
Потроху поговорили про життя потім почали переписуватись. Я сказала, що не хочу довго залишатися в Києві, що планувала швидко повернутись додому. А він запитав: коли у мене рейс назад? Я зізналась, що навіть квиток не брала летіла надіючись на примирення. Він каже:
Залишайся ще трохи. Вийдеш зі мною і компанією, не сидітимеш сама в готелі і не ридатимеш.
Я погодилась. Ми гуляли, ходили по старих київських кавярнях, я познайомилася з його колегами. Самі розмови і трохи усмішок нічого більше, ніяких поцілунків чи натяків. Я була суцільна розбита душа. Він давав мені час просто повернутися до себе.
Через тиждень я повернулася додому. Думала і ця історія тут закінчиться. Та ми продовжили спілкування: кожен день шість місяців. Довгі листи, нічні дзвінки, аудіо прості буденні штуки. І поки не зчулася ми зблизились настільки, що вже не могли і дня не поговорити.
Одного дня, зовсім несподівано, він написав, що прилетів до мого міста до Львова. Просто:
Я тут. Маю тебе побачити.
Зустрів мене біля аеропорту, з чемоданом. Я нічого не розуміла. Він притиснув мене до себе і сказав дуже просто:
Я тебе люблю. Не можу більше спілкуватися лише через екран. Прилетів, щоб подивитися в очі і зрозуміти чи ти відчуваєш те саме.
Я розплакалась. Але вже від радості, страху, хвилювання всього потроху. Я відповіла: так, я теж закохалась і навіть не помітила того.
Відтоді й почалися наші справжні стосунки.
От сьогодні вже три роки, як ми разом. Ми заручені, а в серпні одружились. Тільки-но роздали запрошення. І, знаєш, часом думаю якби не полетіла за тим, хто мене відкидав, ніколи не зустріла б майбутнього чоловіка.
Все почалось з того, що я ридала на лавці біля київської лікарні а закінчилось найдивовижнішою історією кохання у моєму житті.
