«Я йду до молодої», заявив дідусь 65 років, збираючи валізу, а вже за годину повернувся додому зі сльозами на очах.
Виходжу до молодої, все вирішив! гучно оголосив Віталій Петрович, 65-річний підпенсіонер із Києва, трамбуючи у валізу свій улюблений картатий плед. Той плед, чесно, ліз із чемодану, мов протестував проти переїзду.
Він це сказав так, ніби щойно відкрив Україну або хоча б новий закон про пенсії. З пафосом, з надривом, з такою надією на драму готувався, певно, до скандалу, щоб аж репнуло.
Але не репнуло. Драма якось не задалася.
Його Галина Сергіївна, тиха і незворушна, як погода в кінці осені на Оболоні, стояла біля прасувальної дошки й, ніби нічого не сталося, водила гарячою праскою по його єдиній святковій сорочці. Звідти пар шипів, аж квартира просочилася запахом прасованої бавовни.
Чую, Віталію, спокійно кинула вона, навіть не піднявши очей. Трусики теплі поклав? Надворі листопад, твоя молода тобі не грілка, сама грітись буде, а не тебе гріти.
Віталій завис у повітрі, носком шерстяної шкарпетки врізаючись у простір чекав, мабуть, битого посуду, серцевого нападу чи хоч би того, що Галя стане благати залишитись або покличе сина з Печерська.
Але нічого, лише побутове питання про білизну.
До чого тут труси, Галинко?! аж розгубився він, відчуваючи, як щоки полила жаром. Я ж про КОХАННЯ, про нове життя, про другий подих та ренесанс!
Дотискав той плед, впав животом на чемодан, що аж він застогнав нагадав тому стогоном Віталія Петровича: давно вже спина не та, щоб романтикою займатись.
А ти мені про труси товчеш! Зовсім ти якась приземлена й занудна, а там уяви: політ! Там молодість, пристрасть, енергія!
А як молодість, то хоч інше імя маєш у себе в телефоні, чи просто «Зайка»? підштовхнула вона, повісивши сорочку на вішалку. Чи то так, абстракт «енергія»?
Імя має. Ярослава! гордо заявив Віталій Петрович, беручи з її рук сорочку для особливо урочистих випадків. І вона не просто жінка, вона муза!
Галя хитро всміхнулася, бо знала, що вся своєрідна поезія Віталія це тости на ювілеї товариша Ігоря.
Ярослава, кажеш? Гучно звучить. І скільки ж років твоїй Ярославі?
Двадцять вісім! видихнув він, з викликом дивлячись у дружині очі.
Галина Сергіївна відклала праску, притихла, довго глянула на нього так, як дивляться на старий сервант ніби ще цінний, але вже з отією тріщиною.
Віталію, мяко, але твердо, мов поставила крапку, тобі шістдесят пять. Спину ломить навіть від смартфона, а для печінки в тебе дієта номер пять. З Ярославою що робитимеш? Курси поезії на двох відвідуватимеш?
Це не твоє діло, буркнув він, вхопивши чемодан за ручку. Ми будемо гуляти під київським місяцем, мандрувати, жити на повну. Справжнє життя починається зараз!
Пробував підняти той чемодан різко, але вже в спині закололо, хоча Віталій мужньо зробив вигляд, що нічого не болить.
Таблетки від тиску не забудь, герой, гукнула Галя з-під праски. Лежать у верхній шухляді комода. І мазь для суглобів там же.
Не треба мені ніяких ліків! Біля Ярослави я знову молодий! збрехав, хоча сам знав: серце вже у вухах стукає.
Роби, як вважаєш. Квартиру всю залишаю тобі, я ж порядний! кинув він, нарочито мов останній шляхетний лицар.
Ключі на тумбочку кинь. І сміття викинь, як підеш, спокійно додала вона.
Це було фатально просто «винеси сміття».
Він зірвав з підлоги пакет і урочисто вийшов на холодний темний коридор. Двері за спиною не гримнули, а закрились тихенько.
Віталій опинився в підїзді, який пахнув чимось між смаженою картоплею з девятиповерхівки сусідки Зінаїди та старою котячою ковдрою. Чемодан тяг важко, спина нила, а в кишені задзеленчав смартфон.
Ярослава! подумав він. Ось-ось отримає любовне повідомлення.
Поки чекав ліфта, глянув на телефон. У Viber від неї: «Віталіку, ти вже їдеш? Я замовила столик у ресторані. Є невелика проблема»
Там, далі: «Мамо дуже погано, треба терміново 5000 гривень, бо вона не може купити ліки, а в мене ліміт. Переведи, при зустрічі віддам!»
Віталій задумався. Пять тисяч Вчора треба було три на таксі, позавчора дві на інтернет. А тиждень тому десять тисяч на «курси натхнення».
Ліфт приїхав. Розгублений, він зайшов і побачив у дзеркалі дідька в кепці й з червоним обличчям.
«Я йду до молодої» проговорив подумки, але якось уже не дуже пишався.
Вийшов на вулицю вітер аж перевертав парасолі. На лавці пересиджував дощ, відкрив мобільний банкінг на карті 4800 гривень, а пенсія лише через тиждень.
Курча ляґідна прошепотів.
Відписав Ярославі: «Яся, зараз нема стільки. Я приїду, принесу готівкою, маю схованку».
Відповідь смайл із закатаними очима й «Віталік, ну ти як дитина! Позич у когось! Якщо любиш, знайдеш спосіб!».
Оце «Віталік» ні Віталій, ні навіть «коханий». Як кота з підвалу.
Стало моторошно. Згадав, що Ярослава жодного разу не дзвонила по відео то камера не працює, то інтернет поганий, зате фото усміхнені, модні, з якимись квітами і Дніпром на фоні.
Набрав довгі гудки, а потім виключила. Відразу: «Я не можу розмовляти, я плачу».
Віталій сидів під дощем, тримаючи чемодан, і відчував, що хочеться не в новобудову, а просто додому. Машини ляскали по калюжах, з черевиків скапувало.
Знову спробував уявити Ярославу молоду, та от чомусь уява малювала пластикову ляльку. А тоді згадав Галю: як щовечора тихенько натирала йому спину, як терпіла і тиснула капустяні котлети, які він терпів (але все ж їв, бо «печінка не казенна»).
А Ярослава ще раз написала: «Перерахував? Якщо ні можеш не їхати. Не треба мені чоловіка, що не може вирішити простих проблем».
Ці слова пробили яму під серцем.
Він подумав: а що, як там, у чужій орендованій квартирі, раптом знову стрельне спина? Чи буде вона мазати йому маззю? Чи піде в іншу кімнату, щоб не муляв очі?
Повільно піднявся, аж коліна хруснули, як старі сучки. Подивився, як автобус у бік Деснянського району рушає і не сів.
Автобус зник за поворотом. А Віталій стояв, дивився, як дощ заливає асфальт, і думав: от вам і ренесанс.
Попрямував додому. Ліфт, звісно, як завжди не працював. Тягнув прокляту валізу пішки на третій поверх, дихаючи, як мішок із картоплею.
Дзвонив у двері двічі, тривожно вигукуючи: Галю, відкрий! Це я.
За хвилину почув знайомий клацання замка. На порозі стояла Галина Сергіївна в домашньому халаті. Перед нею мокрий, грязний, із валізою і порваними нервами Віталій.
Зі щік текли справжні, добрі, гіркі сльози.
Я там автобус і дощ і я подумав
І не зміг розповісти всю правду. Ну соромно ж!
Галина зиркнула на нього, потім на валізу.
Сміття виніс? спитала буденно.
Ні забув, прошепотів він.
Галя похитала головою і зробила крок убік:
Заходь вже, казаново. Чай остигає. Руки помий, весь брудний.
Він затягнув валізу у знайомий коридор. Запах дому, чистої білизни, трохи кропу і ледь-ледь мазі.
Коли вийшов зі свіжим обличчям на кухню, його улюблена філіжанка з чаєм вже чекала на столі, поряд тарілка з паровими котлетами.
Галинко прошепотів. Прости старого дурня.
Їж, коротко кинула вона. Остигне.
Та яка та Ярослава? Оце придумав собі Я ж без тебе навіть страхівку не знайду, промимрив він, і посмішка Галини пробилась скрізь зморшки.
У верхній шухляді. кивнула вона і засіла навпроти. Лиш, Віталію, не починай ці драми знову. Повернувся і добре.
Він жував котлету, і вона здавалася найсмачнішою на світі.
А та Ярослава знаєш, кокаїнові сигарети курить ще. І матюкається постійно.
Галя глянула поверх окулярів.
Жах. Справжня інтригантка, напевно. Справжній естет такого не витримає.
Та й не витримав, підтакнув Віталій. Вакуум. Душевна порожнеча.
Ну то слава Богу, що ти на лавці це усвідомив, а не в паспортному столі.
Підійшла, поклала на стіл тюбик мазі.
Іди-но сюди, спину, мабуть, прихопило, поки валізу тягав?
Трошки
Знімай сорочку, зараз натру.
Він зняв сорочку, а Галя знайомими, впевненими рухами втирала мазь у побиті часом мязи.
Галинко, прошепотів у стіл, а звідки знала, що повернусь?
Вона посміхнулася, примружившись.
Бо у валізу ти поклав не труси, а мою шубу й старий плед, який обіцяв у хімчистку ще з весни віднести. Ти ж без окулярів нічого не бачиш.
Стали сміятись тихо, а потім голосно, аж до сліз.
Ну ти й старий чорт, сказала лагідно. Ладно, доїдай. Завтра на дачу банки треба у погріб.
Поїдемо, Галю. З шашликом! Я сам замариную, от побачиш.
Вона глянула з лукавою недовірою.
І з шашликом, і ще й сам?
По-українськи, з цибулею, як ти любиш, обіцяє.
Він обережно взяв її натруджену руку, поцілував незграбно, але щиро.
Дякую, що впустила додому, Галино.
Їж вже, Дон Жуане. Остигне все.
За вікном ще сильніше заливало, а на кухні було тепло, пахло маззю, чаєм і домашньою їжею.
І цей запах був краще за будь-які французькі парфуми.
Віталій Петрович сидів і думав: двадцять вісім років це чудово але хто ще знатиме, що у валізі замість шкарпеток лежить чиясь шуба і все одно пустить тебе назад?
Галинко кивнув.
Ну що ще?
Шубу завтра в хімчистку відвезу. Обіцяю.
Відведеш. А чемодан розбери ноги мерзнуть.
Віталій кивнув, відкусив шматочок котлети.
Життя тривало і, чорт забирай, воно зовсім не таке вже й погане.
