Колишнього року, як і завжди, Оксана Іванівна поспішала до школи, щоб забрати онуку після уроків. На обличчі світилася усмішка, а каблуки дзвеніли по бруківці, наче в її молодості, коли сердце ще вірило у добро та вдячність. Настрій був піднесений: нарешті вона придбала своє житло — хоч і маленьку, але затишну однушку в новобудові. Світла, чиста, з новою кухнею та виглядом на парк — ця квартира стала для неї символом свободи та перемоги.
Довго йшла до цього: майже два роки жила скромно, збирала, продала старий дідухівський будинок у селі, який колись будувала з чоловіком, — та додала трохи допомоги від доньки, обіцяючи повернути. Донька з чоловіком — молоді, їм самім гроші потрібні, а Оксані Іванівні вистачало і половини пенсії, тим більше тепер, коли є своя оселя.
Біля школи вже чекала восьмирічна Марійка — її радість, її сенс життя. Пізня дитина у доньки — народила майже у сорок. Оксана Іванівна не хотіла переїжджати до міста, але поступилася проханням доньки допомогти з онукою. Днями вона забирала дівчинку зі школи, гуляла, годувала, чекала, поки батьки повернуться з роботи — і йшла до себе. Офіційно квартира була записана на доньку — на всяк випадок, щоб не потрапити на шахраїв, але в глибині душі Оксана Іванівна все одно вважала її своєю.
Вони йшли доріжкою, тримаючись за руки, коли онука раптом зупинилася і подивилася бабусі у вічі:
— Бабусь… мама казала, що тебе треба віддати у будинок для літніх…
Ніби удар. Земля пішла з-під ніг. Оксана Іванівна навіть зупинилася.
— Що ти сказала, Марійко? — перепитала вона, голос був стиснутий.
— Ну… у такий будинок, де всі бабусі живуть. Мама казала, що тобі там не буде нудно…
Оксана Іванівна відчула, як все всередині стиснулося. Вона посміхнулася, як могла, але губи тремтіли.
— А ти звідки це знаєш?
— Я чула, як мама з татом розмовляли на кухні. Мама казала, що вже все з якоюсь тітонькою домовилася. Тільки тебе одразу не віддадуть, дочекаються, поки я підросту. Але ти мамі не кажи, що я сказала… будь ласка…
— Добре, сонечко… не скажу, — Оксана Іванівна ледве відчинила двері квартири. — А я щось погано почуваюся, піду трохи полежу… а ти переодягнися, добре?
Марійка побігла у свою кімнату, а Оксана Іванівна опустилася на ліжко, навіть не роздягнувшись. Перед очима пливОксана Іванівна закрила очі, і перша сльоза котилася по зморшкуватому обличчю, наче весняна роса по старій, але ще міцній яблуні.
