Зараз мені 44 роки і я опинилась у доволі непростому становищі. Я переконана, що переважна більшість осyдить мене, але можливо хтось і зрозуміє. Декілька років тому я була зmyшeнa продати будинок і п0kuнyти село, у якому жила все своє життя.
Коли мені було дев’ятнадцять, я познайомилась з хлопцем. Наші стосунки розвивались дуже стрімко і на другий рік ми одружились. Вже через місяць після весілля, я зрозуміла, що зробила велику помилку. Щодня Іван повертався додому п’яний та агресивний, але я терпіла це вісім років. Згодом я завагітніла, але ситуація ставала тільки гіршою. Спершу я намагалась втекти до батьків, але він знаходив мене і там. Присутність моєї матері його зовсім не соромила.
Під час однієї з перепалок, під гарячу руку потрапила й моя мама. Після того випадку я вирішила, що не можу наражати її на небезпеку і перестала ховатись у неї. Часом я могла переночувати у сусідів, часом у сараї, а часом і на вулиці, щоб не турбувати інших. Свекруха у мене була добра і навіть не раз намагалась захистити нас з доньками від Івана. От тільки він навіть рідній матері погрожував, що як буде лізти не у свою справу, то і їй добряче дістанеться.
Батько Івана давно покинув цей світ, у нього був цироз печінки. Згодом свекруха вдруге вийшла заміж. Її новий чоловік був значно молодший за неї, але як не дивно, жили вони спокійно і щасливо. Власних дітей у нього не було, тому до мене з дітьми відносився з любов’ю і теплом.
Одного разу мій чоловік сильно п0бив мене та доHеч0к і тоді я не витримала — подала на розлучення і переїхала до матері. Свекруха моє рішення не одобрила, хоч і розуміла з чим мені доводилось щодня миритись. Я розуміла, що вона просто боїться за сина. Як згодом виявилось, хвилювалась вона все ж недаремно — без сім’ї Іван спився ще більше і через два роки його не стало.
З матір’ю мого покійного чоловіка я підтримувала спілкування. Коли жінка заслабла, то вирішила скласти заповіт, у якому будинок заповіла моїм дітям, хоча у неї був ще один онук. Андрій, старший син жінки, на відміну від свого брата, був дуже працьовитим і до цього часу мав власний будинок, то ж не став оспорювати заповіт. Єдиною його умовою було, щоб я доглядала свекруху до самої смерті.
Після невдалого шлюбу, я не спішила виходити заміж удруге, а весь свій час приділила вихованню дітей та догляду за свекрухою. Жінка сильно захворіла і щодня ми заходили її провідати. Через три роки вона віддала душу Богові. Згодом моя старша донька вийшла заміж і ми вирішили, що вона переїде у будинок матері її покійного батька.
Згодом на світ з’явився мій онук і тепер я приходила допомогти доньці з домашніми справами. Одного разу, коли я саме обробляла клумбу, до мене пішов свекор і запропонував вийти за нього заміж. Він був старший за мене на десять років, але мене непокоїло геть не це.
Першою думкою було «А що ж люди скажуть?», адже ми живемо у селі й тут таке точно не залишиться без уваги. Моїм батькам така ідея теж зовсім не припала до душі. У їх голові не вкладалось: як можна вийти заміж за вітчима свого покійного чоловіка? Проте, як не дивно, доньки моє рішення схвалили. Вони завжди сприймали його як дідуся і дуже полюбили. Згодом ми розписались і переїхали у його рідне містечко, а нещодавно ми відсвяткували шосту річницю. Відверто кажучи, я жодного дня не пошкодувала про те, що вийшла за нього. Він виявився прекрасним чоловіком, дуже турботливим та добрим. Єдине про що шкодую, так це про в пусту потрачено роки першого шлюбу.
