**Щоденниковий запис**
Я сама віддала тебе їй, власними руками. А вона не погребувала, узяла…
— Марічко, привіт. Нащо я тобі так терміново знадобилася? По телефону не могла сказати? — знявши жакет, запитала Олена, яка зайшла до квартири.
— Не телефонна розмова. Проходь на кухню. — Марі вимкнула світло в передпокої й пішла слідом за подругою.
— Заінтригувала. Розказуй вже. — Олена сіла за стіл і склала руки перед собою, наче уважна школярка.
Марія поставила на стіл відкриту пляшку червоного вина й дві келихи.
— Ого?! Настільки серйозно? Я вся увага, — промовила Олена.
Марі налила вино й сіла навпроти.
— Для розслаблення й взаєморозуміння, — пафосно сказала вона, підняла келих і відпила.
Олена теж підняла бокал, але не поспішала пити, чекаючи, коли подруга почне.
— Я пропала. Закохалася так, що голови не чую. Живу, як у сні, блукаю в думках про нього. Лягаю спати й не можу дочекатися ранку. Не думала, що таке буває. Петра я теж любила, але не так. А тут… — Марія одним ковтком допила вино.
— Співчуваю. І для цього ти покликала мене? Щоб поділитися новиною? — Олена поставила келих і підвелася.
— Сідай. — Марія потягнула її за руку, знову посаджаючи.
— А як же Петро? — запитала Олена, впавши на стілець.
— А що Петро? Ми разом сім років. У нас усе стабільно, добре. А зустріла Олега й пропала, — зітхнула Марія. — Осуджуєш? Ти колись так кохала? Ні? То й не суди, — різко додала Марійка. — Покликала тебе якраз для того, щоб поговорити про Петра.
— Гадаю, я вип’ю, — Олена зробила кілька ковтків, схвально кивнула.
— Ти ж була закохана в мого чоловіка. Думаєш, я не помічала, як ти на нього дивишся? — Марія постукала нігтями по столу.
Вона все блукала навколо, не знаючи, як почати про головне.
— Не неси дурниць, — фыркнула Олена.
Марія знизала плечима.
— Я не ревную. Це навіть краще. Я вирішила піти від Петра, але сказати правду не наважуюся. Шкода мені його.
— Коли зрадила, не шкодувала, а тепер жаль? Якось нелогічно, знаходиш? — Олена відпила.
— Що ти знаєш? Він хороший. Я кричу на нього, сіпаю, всі нерви йому вимотала, а він мовчить. Догадується й мовчить. Він не заслужив такого. Розумієш?
— Ні. Поясни, — попросила Олена.
Марі долила собі вина.
— Я можу прямо сказати йому, що не кохаю, йду, пробач… Він відпустить. Але що буде з ним? Чоловіки важко переносять, коли їх кидають. Він може спитися, здатися, ще й гірше зробить. Я не можу так з ним. Тепер зрозуміло?
— А я тут до чого?
Марія заплющила очі.
— Тобі він подобається. Можливо, навіть кохаєш його без відповіді. — Марія пильно подивилася на Олену. Та відвела погляд. — Я була б спокійна за нього, якби поруч була ти, а не якась…
— О… Здається, я зрозуміла. Ти хочеш, щоб я доглядала за Петром, поки ти вештатимешся з коханцем? Ти точно з’їхала. Він що, річ? Пожила — віддала подрузі… — Олена випила віно залпом, поморщилася.
— Дякую за комплімент. Не знала, що я краща за якусь шльондра. Ні, це маячня. Знайди іншу, кому віддаси свого чоловіка. А ти його запитала? Чи хоче він бути зі мною? — Олена нервозно крутила порожній келих.
— А це залежить від тебе, — Марія нахилилася до неї.
— Ні, у тебе точно каша в голові. Тобі лікуватися треба. — Олена навіть почервоніла від обурення.
— Від кохання, на жаль, нема ліків. А голову я дійсно втратила, — промовила Марія.
— А якщо не складеться з цим твоїм коханням? Що тоді? Захочеш повернути Петра? Мовляв, подруга попользовалася — віддай назад? — Олена дратувалася все більше.
— Я не можу думати наперед. Знаю лише одне — я помру без нього… — Марія відкинулася на спинку стільця.
Олена мовчала. Що тут скажеш? Вони випили. В голові у Олени не вкладалося, що видумала Марія. Але з іншого боку… чому Петро має дістатися комусь іншому, а не їй? Адже він справді їй не байдужий.
— Допоможи мені. Просто будь з ним поруч, відволіки, поклади в ліжко, якщо хочеш. Мені тебе вчити? — Марія дивилася у порожнечу.
— Маячня. Сидимо, п’ємо, а дружина пропонує подрузі переспати з її чоловіком. Серіалів наздивлялася? Нагадує «Безприданницю». Пам’ятаєш, чим там усе закінчилося?
— Не кричи. — Марія притиснула пальці до скронь. — Я лише запропонувала. Не хочеш — не треба. Нехай спивається…
Олена заворожено спостерігала, як Марія ковтає вино, як пульсує жилка на її шиї.
— Я просто хочу, щоб він не страждав. Щоб був щасливим, як і я. Якщо разом не вийшло, то хай хоча б окремо буде щастя. Хочу, щоб він був у надійних руках. Твоїх руках, — сказала Марія.
— Про що сперечаєтеся, дівчата? Сподіваюся, не про мене? — роздався голос Петра.
Подруги разомЛера глянула на зоряне небо, зціпивши зуби, та зрозуміла, що найголовніше — не те, що вона втратила, а те, що нарешті знайшла спокій.
