— Ба, чи розкажеш казку? — запитав шестирічний Данилко.
— Лише коротеньку. Вже час спати. Завтра не схочеш прокидатися в садочок, — Наталія Петрівна поправила ковдру на онукові.
— Прокинюся, — пообіцяв хлопчик.
Бабуся вимкнула світло, залишила лише невеличку лампу біля ліжка, дістала з полиці книжку, наділа окуляри й знову сіла біля Данилка.
— Ляж зі мною, — попросив він, відсунувшись, щоб звільнити місце.
— Так я засну. — Але онук дивився так благально, що Наталія Петрівна зітхнула й прилягла поруч. Данилко миттю притулився до неї й позіхнув.
Бабуся почала читати, час від часу прислухаючись, чи дихає рівно хлопчик. Коли переконалася, що спить, обережно підвелася й вийшла з кімнати, прикривши за собою двері.
У кухні торкнулася чайника — здалося, ще теплий. Налила собі чаю й сіла за стіл. «Де ж Оленка? Уже одинадцята, а казала, що приїде о дев’ятій. Може, заночувала у подруги? Але ж подзвонила б… Сама подзвоню? А якщо за кермом? Відволіку — не дай, Боже, щоб щось трапилося». Вона перехрестилася на іконку в кутку. «Почекаю ще трохи».
Ковтнула чаю й зморщилася. Напиток оста— Ой, та він же зовсім холодний, — пробурмотіла Наталія Петрівна, виливаючи чай у раковину й дивлячись у вікно, за яким темніло тривожною осінньою пітьмою.
