Я зїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимом, написав чоловік.
Знову почав, Марічко! Ну скільки можна? У нас кожна копійка на вазі, а тобі нове пальто подавай. Старе що, зовсім розвалилося?
Богдане, воно не розвалилося, воно просто старе! Йому сім років. Сім! Я ходжу в ньому, як опудало. Усі на роботі вже тричі гардероб оновили, а я одна, ніби з минулого століття. Невже я не заслужила однієї бідної шубки?
Заслужила, звісно, заслужила! Богдан розвів руками, і його обличчя спотворилося звичною гримасою досади. Але давай не зараз. Ти ж знаєш, у мене проект горить, усі гроші в обігу. Як закрию угоду купимо тобі навіть норкову шубу. А поки потерпи.
Я терплю вже двадцять років, Богдане. Усю наше життя я терплю. Спочатку поки ти інститут закінчиш. Потім поки на першу машину зберемо. Потім на цю квартиру, точніше, на її ремонт, бо дісталася вона мені від батьків. Завжди є щось важливіше за мене.
Марічка сама здивувалася своїм словам. Зазвичай вона мовчала, ковтала образу й йшла на кухню заварювати чай, щоб заспокоїтися. Але сьогодні щось прорвалося. Накопичилося. Вона стомлено дивилася на чоловіка колись улюбленого, рідного, а тепер майже чужого, із вічно незадоволеним виразом обличчя й згаслими очима.
Починається, прошипів він, знімаючи з вішалки куртку. Концерт за заявками. Усе, я не можу це слухати. Мені на зустріч треба.
Яка зустріч о девятій вечора? тихо спитала Марічка, хоча вже знала відповідь. Ці «зустрічі» стали занадто частими останні півроку.
Ділова, Марічко, ділова! Не всім же в бібліотеці до шостої пилом дихати. Є люди, які працюють, щоб такі, як ти, могли про шуби мріяти.
Він грюкнув дверима так, що задзвеніли шибки в старому серванті. Марічка здригнулася й лишилася стояти посеред передпокою. Тиша, що встановилася після його виходу, була оглушливою, густою, як кисель. Вона повільно пройшла на кухню, машинально поставила чайник. Руки тремтіли. Не від злості, а від якоїсь ссавчої порожнечі всередині. Вона знала, що він не на зустрічі. Знала, що є інша жінка молода, яскрава, з його роботи. Вона не хотіла в це вірити, гнала від себе думки, але вони поверталися знову й знову, як набридливі мухи.
Телефон у кишені халата завибрирував. Напевно, вибачається, як завжди. Зараз напише щось на кшталт «Вибач, зірвався. Повернусь поговоримо». Марічка дістала телефон. Повідомлення від Богдана. Але слова були зовсім інші.
«Я зїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимом».
Всього вісім слів. Коротких, рублених, як удари сокири. Марічка перечитала їх раз, другий, третій. Літери скакали перед очима, відмовляючись складатися в осмислений текст. Не може бути. Це якась зла жартівлива. Він не міг так вчинити. Після двадцяти років шлюбу. Просто піти, написавши повідомлення.
Вона кинулася у спальню. Відчинила шафу. Його половина була майже порожня. Зникли найкращі костюми, сорочки, светри. На полиці самотньо лежав забутий крават. На тумбочці не було його годинника й зарядки для телефону. Він зібрався заздалегідь. Цей скандал через шубу був лише приводом. Зручним привідцем, щоб піти.
Ноги підкосилися, і Марічка опустилася на ліжко. Подиху не вистачало. Вона дивилася на порожній простір у шафі й не могла повірити. Двадцять років. Усе її свідоме життя. Вони познайомилися в інституті, одружилися відразу після випуску. Жили в цій самій квартирі, яку їй залишили батьки. Разом клеїли шпалери, вибирали меблі, мріяли про дітей, які так і не зявилися. Вона працювала у районній бібліотеці, він будував свій невеличкий бізнес. Життя було не цукром, але воно було їхнім спільним життям. А тепер він просто взяв і викреслив усе одним повідомленням.
Першим ділом вона подзвонила Світлані, єдиній близькій подрузі.
Світко… він пішов, прошепотіла Марічка в трубку, ледве стримуючи ридання.
Хто пішов? Куди пішов? не зрозуміла сонна Світлана. Марічко, ти чого?
Богдан. Пішов. Назавжди. Написав, що зїжджає.
У трубці на кілька секунд запала тиша.
От же козел! нарешті випалила Світлана своїм гучним голосом. Я ж тобі казала, що його «нічні наради» добром не скінчаться! Так, без паніки. Він повернеться. Відбігається й повернеться, куди він дінеться.
Ні, Світко. Він речі забрав.
Що, усі?
Майже всі. Написав, що ключі під килимом залишить.
Ах він!.. Світлана підбирала слова. Так, сиди вдома, нікуди не йди. Я зараз приїду. Купи вина. Або краще горілки. Лікуватимемо твоє розбите серце.
Світлана примчала через сорок хвилин із
