– Алло, Оленко, не можу багато говорити, тут Вітька б’ють… – ці слова вдарили, як грім серед ясного неба. Оксана завмерла, стискаючи телефон у долоні. Серце закалатало так, ніби хотіло вирватись з грудей. Вона навіть не встигла нічого запитати, як зв’язок обірвався. Чоловік пішов із другом у бар після роботи – звичайна п’ятниця, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.
Вона ринула до дверей, схопила ключі й вилетіла на вулицю. Дзвонила Вітюсі – без відповіді. Тривога зростала з кожною хвилиною. Нарешті їй вдалося додзвонитися до його друга, який опинився свідком подій.
– Та що за ліхо?! – кричала Оксана в трубку, ледь стримуючи сльози. – Чому не допоміг?! Чому подзвонив мені, а не поліції?!
Той спробував виправдатися, несвязно пояснюючи, що злякався й вирішив попередити Оксану. Його голос тремтів, але це лише розпалювало її лютість.
– Ти встиг убік відійти, так? А мій чоловік там один залишився! Ти хоча б усвідомлюєш, що трапилося?!
Вона мчала на місце події, сподіваючись встигнути. Але коли добігла – нікого не було. Поліцейська машина вже забрала Вітюку. Оксана стояла посеред вулиці, відчуваючи себе безсилою.
Наступного ранку вона прийшла до відділку, де їй сказали, що чоловіка затримали за хуліганство. Виявилося, хтось із перехожих викликав поліцію, але ніхто не бачив, що нападали саме ґопники, а не Вітя з другом. Все виглядало так, ніби вони самі почали бійку.
Оксана була в шаленстві. Вона намагалася пояснити поліції, що Вітя – жертва, але тільки розводили руками. Друг, якого вона так шукала вночі, уже давно був вдома і спав, не думаючи про те, що сталося.
Весь день вона шукала свідків, доки один із перехожих не підтвердив, що бачив, як на Вітька накинулися кілька чоловіків. Це стало ключовим доказом для його звільнення.
Ввечері вона нарешті зустріла чоловіка біля відділку. Він виглядав знеможеним. Оксана міцно обняла його, але в душі клекотів гнів. Вона не могла пробачити другові його боягузтва. Вітьку пощастило – обійшлося без серйозних наслідків.
Він подзвонив другові:
– Як ти міг дивитися, як мене б’ють?
– Не знаю, Віть… – той відповів. – Страх мене сковав. Хотів допомогти, але не зміг. Ти ж знаєш, я завжди був боягузом. Коли побачив їх, перша думка була – врятувати себе. Гидко, але це правда.
Вітя різко перервав розмову: «Навіщо мені такий друг?».
Пізніше той намагався пояснити: боягузтво – це не вибір, а вроджена слабкість. Він не пишається цим, але й змінити себе не може. Все життя біг від конфліктів, ховався від проблем. Ця ніч лише підтвердила його слабкість. Він вірив, що дружба має витримати навіть таке. Можна ж просто сходити знову до бару й випити «на мирову».
Але жодні пояснення не допомогли. Вітя більше не вважав його другом.
