19 листопада 2023р. запис у щоденнику
За тобою мама прийшла, збирайся.
У дитячих будинках часто кажуть, що ці слова останній спуск на землю. Але я, Зоряна, відчувала їх, ніби отримала гарячу ляпасу.
Давай, збирайсь, що сидиш? голосила Олена Вікторівна, вихователька, спостерігаючи, чому я не радію. Життя в будинкувихованців далеке від цукру. Багато дітей втікає просто на вулицю, а мене повертають до дому, з якого я втекла.
Не хочу, пробурмотіла я, відвертаючись до вікна. Моя подруга Олiя поглянула на мене, та мовчки залишилася в здивуванні. Вона, як і я, розуміла, що повернення до домашнього не обіцяє тепла.
Зоряно, чому ти? запитала Олена Вікторівна. Твоя мама чекає.
Я не хочу її бачити. Не хочу повертатися до тієї хати.
Інші дівчата слухали наш діалог, а вихователька, ніби з розумінням, вирішила, що це не для чужих вух.
Підійдемо зі мною.
Вихователька провела мене до одного з кабінетів, знизуючи плечима, і почала розмову:
Твоя мама, звісно, зробила багато помилок. Але вона намагається виправитися. Не зря її дозволили забрати тебе.
Думаєте, це вперше? кивнула я, зітхаючи. Я вже другий раз в будинку. Коли вперше забрали, мама вдавала, що змінила шлях: сховала пляшки, прибирала в хаті, купила їжу, знайшла роботу. Після інспекції все виглядало милим, а потім її покращене ставлення розтануло. Я лише платіжка для соцплатежу.
Зоряно, я нічим не можу вплинути, продовжувала Олена Вікторівна, а вдома, напевно, краще.
Краще?! Ти знаєш, що таке голодувати? Або ходити в школу в розірваних чобітках, коли на вулиці мінус двадцять? Приховуватися в кімнаті і молитися, щоб мамиї приятеліпянці не зайшли? Чому не відняти їй батьківські права?
Сльози вирвалися на очі. У будинку хоча б накрили б мене хлібом і одягом, а вдома лише холод і непроглядна темрява.
Я нічого не можу зробити, зітхнула вихователька, щиро шкодуючи.
Мені було шкода себе. Я була бойка, розумна, що нечасто зустрічаєш у будинку. Моя мати колись, можливо, була цікавою, доки не розпилася. Олена Вікторівна працює в будинку сім років, а це перший раз, коли дитина не хоче їхати додому.
А можу я жити сама? запитала я. Працюватиму, орендуватиму кімнату.
Тільки коли досягнеш повноліття, похитала головою Олена.
Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Вихователька думала, що я надто зріла для свого віку, але нічого не змогла змінити.
Ти повинна бути під опікою дорослої людини. Чи є хтось, хто міг би взяти на себе цю опіку? Можна подати заяву про позбавлення мами батьківських прав.
У мене нікого більше Коли жила бабуня, було хоча б щось, а зараз
А батько?
Спив Помер.
Сказала я це так спокійно, ніби це буденна справа.
У нього немає родичів?
Я задумалась.
Здається, у нього була жива мати, та я її не знаю. Вона не спілкувалася зі своїм сином. Я б і сама не спілкувалася.
Добре, втрутилася Олена, спробуємо, щоб ти живла з мамою, а я дізнаюсь про твою бабусю. Домовились?
Я кивнула. Що ще залишилось?
Мама розіграла повний спектакль: підбігла до мене, плакала у всьому будинку, просила пробачення, обіймала. Я залишалась холодною знала, що повернення означає повернення колишньої.
Перший день мати трималась, а другий уже повернулася з магазину, тримаючи пляшку. Все знову повернулося в коло. Мама пила, її звільнили з роботи, і я знову жила в аду.
Коли через кілька місяців вночі до моєї кімнати вліз пяний чоловік, я з великим труднощем його вигнала зрозуміла, що дальше так не може бути. На щастя, Олена Вікторівна дала мені свій номер телефону. Я зателефонувала.
Я знайшла твою бабусю, сказала вона. Якщо вона згодиться, їй можуть надати опіку.
Я просила поїхати з нею. Хоча я бабусі не знала, сподівалась, що вона не прогоне мене. Потрібно було кілька років чекати, а потім я стану вільною.
Двері відкрила жінка лет шістдесяти, статна і красивa.
Чого вам треба? спитала вона.
Антонiна Михайлівна? уточнила Олена.
Так, це я.
Ви моя бабуся, вимовила я, сміючись.
Що?
Я донька вашого сина.
Зрозуміло. Чим можу допомогти? відповіла Антонiна, зберігаючи спокій.
Ми можемо поговорити? втручалась Олена, не даючи мені заговорити.
Добре, але недовго. Потрібно збиратись на роботу.
Вона налила нам чай. Часом вона дивилась на мене, як на чужинку, але нічого не говорила. Олена розповіла всю історію.
Ваша внучка, ймовірно, знову будуть забирати в будинок, пояснила вона. Ви можете взяти опіку.
Навіщо це мені? запитала Антонiна.
Ви ж її внучка. підказала Олена.
Я її не знаю. І, чесно кажучи, не хочу знати. Мій син колись багато нервів мені зіпсував. Я б хотіла забути все, що з ним повязане.
Пойміть, Зоряно живе в жахливих умовах, ви могли б
Я не дала їй завершити.
Антонiно Михайлівно, ви мене не знаєте, я вас теж. І, чесно, не бажаю знати. Не вірте, я теж хочу забути батьків, як страшний сон. За законом я ще дитина, не можу нічого зробити сама. Потрібно лише пару паперів і дозвіл жити у вас до повноліття. Я закінчую девятий клас, потім працюватиму, планую навчатися далі. Потрібні гроші, я самостійно купуватиму їжу. Гроші, які вам виплачуватимуть за опіку, стануть вашою додатковою пенсією. Я не прагну їх. Потрібно розібратись з бюрократією, і якщо б у мене були інші родичі, я б не зверталась до вас.
Олена підмикнула кулак, ніби підтримуючи мене. Антонiна виглядала здивованою.
Кажуть, у алкоголіків діти часто «відстають», зауважила вона. Але це не так. Ти двічі в моєму домі, а потім підеш?
Обіцяю, відповіла я.
Добре. Умови прості: не називай мене «бабуся», не чіпай мої речі, не приводь друзів до дому. Ясно?
Ясно.
Олена домовилась з владою, і до мами знову прийшли перевіряючі. Цього разу вони склали заяву про позбавлення батьківських прав. Антонiна підписала всі документи і стала моєю опікунею.
Хоча я раділа, страх не спадало. Залишалось два місяці школи, грошей не було, а бабуся могла не захотіти годувати. Проте вже в перший вечір вона запросила мене до столу. Я давно не їла таку справжню домашню їжу. Моя мама майже не готувала, а я сама не вміла.
Наступного дня Антонiна, поглянувши на мої розірвані кросівки, важко зітхнула:
Після школи підойду, купимо тобі нормальне взуття та одяг.
У мене немає грошей, буркнула я.
Я заплачу. Мені простіше витратитися, ніж соромитися.
Я кивнула, не проти.
Бабуся купила мені купу речей. Я відчувала трохи сорому, бо вона навіть питала мою думку, хоча я думала, що вибору немає.
Через тиждень вона викликала мене:
Як справи в школі?
Нормально, пожала я плечима.
Показуй свій щоденник.
У нас електронний, спробувала я усміхнутись.
Господи У нашій країні, здається, немає дефіциту паперу Добре, покажи електронний.
Мені не соромно було показати оцінки. Я навчалась добре, і вже зрозуміла, що ніхто не заплатить за мою освіту. Тільки розум і праця допоможуть.
Молодець, похвалила Антонiна. Я зніяковіла. З такими балами треба йти в десятий клас, а потім у ВНЗ.
Це якщо є батьки, які тебе утримуватимуть, скривилась я. У мене інша ситуація.
Тож так, відкашлялась вона, підеш у десятий, живеш у мене до інституту.
Ясно
Я майже не повірила щастю. Хоча я й сама мріяла продовжити навчання, можливості не було. Тепер вони зявились.
Між нами зявився міст, бабуся все частіше цікавилась моїм життям, іноді питала про свого сина, хоча, здавалося, соромилась визнати, що хоче щось знати.
Я закінчила школу, сама змогла потрапити до університету. Антонiна найняла репетиторів, і за два роки перед вступом я підняла всі «хвости».
На літо перед університетом я знайшла роботу. Хоча мені надали гуртожиток, я знала, що треба заробляти, бо так і домовилася з бабусею коли закінчу школу, я поїду жити самостійно.
У середині серпня Антонiна потрапила до лікарні інфаркт. Я повернулася додому і знайшла її без свідомості на підлозі. Панікувала, думала, що вона вже не повернеться.
На щастя, усе склалося добре. Коли мені дозволили відвідати бабусю, я мчала в лікарню.
Бабусю, влетіла я в палату. Як ти?
Пробачте Антонiно Михайлівно, як ви себе почуваєте? спитала я, стираючи сльози.
Вона усміхнулася, погладивши мене по волоссю.
Зови мене «бабуся». Це приємно. Я в порядку, просто довго відновлюватимусь.
Я буду доглядати за тобою! Поки ти не поправишся, я залишуся з тобою!
Не хочу бути тягарем, піджала губи бабуся.
Я була твоїм тягарем два роки. Ти дала мені те, чого не дала моя мати. Я подбаю про тебе, хочеш ти того чи ні.
Вона глибоко вдихнула, намагаючись стримати сльози.
Добре. Але одне правило: не їдеш у гуртожиток. Там, як кажуть, «чортівка». Будеш жити зі мною.
Домовились, погодилась я і обняла її. Нарешті, після довгих років сумнівів, я знайшла свій дім.
