**Щоденниковий запис**
Я вагітна, вимовила я, і губи самі розтягнулися в усмішці.
Тарас, що стояв біля вікна, наче вмер. Він навіть не обернувся, але у відблиску скла я побачила, як його плечі різко напружилися.
Я чекала його обіймів, радості, усього, крім цієї дивної, камяної мовчанки.
Я теж, тихо пролунав голос Оленки.
Моя сестра вийшла з нашої спальні. На ній була його футболка, та сама, у якій він зазвичай спав. Вона поправила волосся, і цей звичний жест так болюче вдарив по серцю, що в очах потемніло.
У памяті спалахали моменти, яким я колись не надавала значення. Ось Тарас запізнюється з «роботи», а Оленка, що заскочила «на чай», нервово поглядає на телефон. Ось вони сміються з жарту, зрозумілого лише їм, а я стою поруч, ніби зайва у власному житті.
У тебе ж є ключ? питав він перед нашою подорожжю. Полий квіти.
І я тоді раділа, яка ж у нас дружня родина.
Що? перепитала я, хоча чудово почула. Голос звучав чужим.
Анюто, я поясню, нарешті обернувся Тарас. Обличчя його було білим. Це помилка.
Оленка дивилася на мене прямо. У її очах не було каяття лише втома і зла рішучість.
Це не помилка, різко сказала вона. Годі брехати.
Той кинув на неї лютий погляд: Замовчи!
Я дивилася то на нього, то на неї. На людину, з якою будувала спільне життя, і на сестру, з якою ділила дитячі таємниці. Вони були поруч, але між нами вже лежала прірва.
Помилка, повторила я. У вас двох одна? Чи кожен зробив свою?
Він простягнув до мене руки:
Давай поговоримо пізніше. Оленко, іди.
Я нікуди не йду, вона схрестила руки. Ми чекаємо дитину. Я більше не ховатимусь.
Я відступила до стіни.
Геть, прошепотіла.
Що?
Геть. Обоє.
Вони не рушили. Моє слово більше не мало сили.
Аню, не роби поспішних висновків, почав Тарас тим умовляючим тоном, який я ненавиділа. Ти розумна. Подумай про дітей. Про наших дітей.
Про яких «наших»? я засміялася. Про того, хто виросте без батька, чи про того, хто народиться у коханки?
Оленка здригнулася:
Не називай мене так!
А як? Ти спала з моїм чоловіком!
Ми кохаємо одне одного!
Тарас схопився за голову:
Я ж просив тебе мовчати!
Я втомилася! скрикнула вона. Аню, у тебе завжди було все. А я залишалася «сестрою Ани».
Її слова пройняли гіркотою. Я згадала, як мама казала: «Аня у нас розумна, а Оленка гарна». Схоже, вона так і не змирилася.
Тож ти вирішила забрати моє? запитала я.
Я взяла те, що було нічийним. Він не був щасливий з тобою.
Я глянула на Тараса. Він мовчав. І я зрозуміла вона мала рацію. Не в коханні, а в тому, що він дозволив їй так думати.
Добре, сказала я. Що пропонуєте? Жити втрьох?
Він зідхнув:
Давай я зніму їй квартиру. Допомагатиму вам обом.
Я розсміялася.
Ти хочеш, щоб я чекала, поки вирішиш, до кого повернутися? Ні. Ідіть геть.
Я взяла телефон:
Алло, поліція? У мене в домі сторонні.
Це був блеф, але вони не знали.
Ти пошкодуєш, прошипів він, тягнучи Оленку до дверей. Виганяєш вагітну сестру.
Я виганяю коханку свого чоловіка. А ти зрадника.
Коли двері зачинилися, я сповзла на підлогу. Сліз не було лише пустота.
Наступного дня він почав війну. Мій начальник розповів, що Тарас телефонував, казав, ніби у мене «емоційні проблеми через вагітність». Потім прийшов лист від його адвоката він вимагав квартиру і навіть ставив під сумнів мою здатність виховувати дитину.
Але він забув: я знала всі його темні справи. Відкрила сейф там лежали документи, які він колись назвав «страховкою».
Я подзвонила другові з економрозвідки.
Слухай, у мене є цікава інформація
Його крах був повільним. Перевірки, заморожені рахунки, втрата бізнесу. Одного разу він зателефонував, коли його картку відхилили в ресторані:
Ти зруйнувала моє життя!
Ні, відповіла я. Я лише ввімкнула світло. А твої таргани втекли самі.
Минуло два роки. Я сиділа в кафе з сином Івасем і Андрієм людиною, яка просто любила нас обох. Раптом зателефонувала Оленка:
Він кинув мене. У мене донька Я помилялася.
Якщо дівчинці потрібна допомога звертайся, сказала я.
Прощення не стало тріумфом. Воно було тихим, як шрам, що вже не болить, але нагадує: я пережила це.
Я більше не була «доброю дівчинкою». Я стала жінкою, яка вміє битися. І ця версія мені подобалася більше.
